Зупинилися очі. Завмерли, мов вишні,
Оксамитові, наче писані Тиціаном.
Що бачиш ти, дівчинко, небачене нами, грішними,
Що чуєш між тими акордами фортепіанними?
Топиш муку свою у музиці вічній,
Бо не допоможе ні Бог, ні люди.
На янголами цілованому обличчі
Перша зморшка лягла — не буде!
Не буде, не буде, не буде. Ніколи...
Не для тебе воно, материнське щастя.
А ви так просили — а раптом дозволять?
А ви сподівались — а раптом удасться?
І він, такий могутній, кремезний,
Сидить, немов тесаний з каменю,
І тримає в долоні своїй величезній
Вашу спільну біду, вашу спільну рану.
Я піду, не дивитимусь в очі порожні,
Бо нема на те ліків, нема на те слова.
Лиш удвох ви лихо своє переможете.
Лиш удвох. А ще — Шопен і Бетховен.