Синій є типово небесним кольором.
Надто поглиблений синій дає елемент спокою.
Принижений до меж чорного він отримує
призвук людської журби. Він стає схожим на
вічне поглиблення у серйозну сутність,
в якій немає завершення, і завершення бути не може.
Василій Кандинський
І
Кожна людина як особистість – унікальна, і цим ми з вами можемо пишатися. А якщо припустити, що існує на світі хтось, хоча б і не ідентичний, але дуже споріднений з тобою за духом, хтось, хто міркує так само, як і ти, має приблизно ту ж життєву мету, ті ж почуття та світогляд? Ти, може, вже знаєш цю людину дуже добре, а вона – й не здогадується про існування духовного двійника в твоєму образі.
Але навіщо, здавалося б, потрібно шукати духовно близьких собі людей у епоху суцільної інформатизації та ринкових відносин? Все більше думок сучасників спрямовуються на пошук та отримання інформації, і все менше – на аналіз того, як ця інформація впливає на нас. Тобто у людини зникає необхідність у самоаналізі, атрофується здатність пізнавати себе. Самовдосконалюватися ми можемо тільки в об’єктивному спогляданні власних недоліків. Для цього необхідно усвідомити своє alter ego.
Отже, де знайти друге “Я” себе?
Може, це кохана, давній знайомий, сусід, однокурсник, однодумець?
Складність полягає у тому, що єдина близька тобі духовно людина може бути фізично віддалена від тебе. Значно віддалена... Дон Кіхот, наприклад, вважав середньовічних рицарів (про яких дізнався з давніх книг та літописів) спорідненими собі за духом індивідуумами. Тож ї ти в один день можеш дізнатися, що духовно близька тобі особа відмежена від тебе століттями чи навіть тисячоліттями. Але відстань не має значення. Головне – почати шукати цю людину у всесвітній круговерті часу і простору, щоб, усвідомивши свою спорідненість з нею, покинути давню душевну самотність. Адже тільки у духовному зв’язку зі своїм alter ego ти найширше розкриваєш власну душу для безмежної комунікації зі світом, для глибшого сприйняття та розуміння самого себе.
ІІ
Ми пишемо у кожну свідому хвилинку нашого життя, хоч іноді обираємо для цього не зовсім звичні засоби: мрії, вчинки, почуття... Будь-який вияв душі залишає відбиток нашої справжності на мармурі часу.
Розуміння себе у часі неможливе, доки ми не перетнули його межу, доки він не ожив у кольорових образах на кордонах нашої пам’яті. Через це людина є беззахисним немовлям стосовно майбутнього, і усвідомлення цього стану як такого втілює найбільш продуктивну позицію для пошуку власної справжності.
Чим є справжність? Насправді саме цим питанням переймалося людство, коли в мить прагнення високого відчувало в собі сили знайти істину. А що з того залишилося нам, крім звуків: “Вміння бачити світ власними очима”(Ерік Берн), “Усвідомлення власної цінності без зазіхання на цінності інших”(Володимир Леві), “Чесність із собою”(Володимир Винниченко)? Що нам з тих методів пізнання космосу в собі та крізь себе, започаткованих ще у давньоарійському суспільстві та в дещо рефлективній формі поширених сьогодні майже по всьому світу? Філософські, психоаналітичні та інші системи вивчення людського ego, що мають більш-менш прагматичне забарвлення, дарують ідеальну можливість перебувати там, де ми прагнемо бути... А ми хочемо: жити, кохати, спілкуватися – на суржику та в інтернеті! Хто заборонить людству втратити людяність?
Всі ми знаємо ким є насправді. Доки не переймаємося цим. Варто лише замислитись, і ґрунт спливає з-під ніг. Повнота життя завжди усвідомлюється у відстороненні. “Практика, – писав справжній теоретик Альберт Ейнштейн, – є спасінням для людей такого типу як я. Академічне поприще примушує молоду людину постійно складати тексти, і лише сильний духом вистоїть перед спокусою поверхневого аналізу”. Особистість завжди знаходить себе у творчих виявах духу, тож справжність – це міра вираження себе світові.
Сучасна проблема молоді закорінена навіть не у відсутності шляхів розвитку окремої особистості в світлому інформаційному майбутньому, а в тотальному сповіданні культури наслідування як ідеології буття. Вираз “бути справжнім” сьогодні обов’язково вживається з прийменником “як”, та на рівні асоціацій пов’язується з навіяним модою стилізованим образом “зірки” з голубого екрану. Кожен, звісно, обирає свій шлях, але йти набагато легше, коли він є рівнобіжним з кимсь протоптаною тропою...
Досить часто дітлахи, що грають “в цуцика”, кепкують з того бідолахи, якому ніяк не вдається перехопити м’яч: і “незграба”, і “невдаха”, і “бездар”... А ввечері приходить такий бездар додому, сідає за фортепіано і починає створювати шедеври...
Теорія наслідування має переконливу та давню базу аргументації: разом з всесвітньо відомою плеядою митців, політиків, науковців ми ніколи не назвемо геніальним того, хто не спромігся залишити згадку про себе на матеріалі більш вічному, ніж він сам. Генії розуміння, ніжності, співчуття протягом тисячоліть лишаються в забутті, бо предмету їхнього прижиттєвого самовираження не судилося стати суспільно значимим “м’ячем”. Однак там, де стає завузьким поняття геніальності, незаперечна всеосяжність справжності почуття. Справжність – це геній, що присутній в кожному. Достатньо розвинути його в собі.
Повною мірою осягнення меж власного творчого самовиявлення постає з досвіду цілковитого поглинання людини предметом її уваги. “Я вам скажу: прозу пишу я. Над статтями я працюю. А вірші пишуть мене!” – засвідчує Ліна Костенко.
Живе і друковане слово (слово-образ, слово-звук) залишається єдиним осмисленим доказом того, що перед нами Людина. Тільки в останні десятиліття ми починаємо розуміти людинотворчу функцію мови (термін Олекси Різниченка), через яку вічність слова формує образ людини у пам’яті віків. Людини – автора і читача, кожен з яких має свій унікальний прояв справжності. Напевно тому іноді наш розум пригноблюють найґрунтовніші трактати, і підіймає у неозорі площини духу костенківське закляття:
Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно.
ІІІ
Один з монахів Києво-Печерської лаври присвятив життя тлумаченню Писань, однак протягом років міркував над дивним виразом: “І тисяча років перед Ним яко же день вчорашній... ”. Як се можливо? В цю мить інок почув чудовий пташиний спів. Сповнений цікавості, він вийшов у поле, аби запам’ятати дивну мелодію, та коли стемніло, повернувся до братії. Проте його ніхто не впізнав – минуло понад триста років...
Пташка ця зветься Космос або Пам’ять. Насправді між ними не так багато різниці: при згадці численні події стають перед очі за лічені частки секунди, а зоряний небосхил за одну мить демонструє історію всесвіту: ми бачимо світло галактик, що згасли тисячі років потому. Довжина часток космічного пилу співвідносна з довжиною синьої хвилі світла, тож нашому оку доступний тільки червоний спектр зірок. Синій поглинається космосом.
Душа людини – це неозоре зоряне небо. Кожна мить, як зірка, вибухає і гасне, але залишає в душі незнищенний відбиток. У нього є цілком матеріальне втілення: форма, образ, звук, – все, що зветься оточенням, ландшафтом душі (термін Володимира Дергачова), все, що може нагадати минуле. Цей процес має діалогічний характер, бо ландшафти душі створюють духовний світ людини. Теоретик пасіонарності Леонід Гумільов наводив аналогії між географічним місцем розвитку нації та її духовним потенціалом. На території з різнобарв’ям ландшафтів, сумішшю стихій, перехрестями торгових шляхів генієв з’являється об’єктивно більше аніж у природно одноманітних місцевостях. Аби навести приклад, повернемося до Одеси: на початку століття двадцятого наше приморське місто подарувало «Південно-західну» плеяду митців. За три роки (1924-1927) кумирами читачів стали одесити Ісак Бабель, Едуард Багрицький, Юрій Олеша, Валентин Катаєв, Ілля Ільф, Віра Інбер. Засновником одеської гілки “Гарту” був Іван Микитенко, в Одесі Володимир Гадзінський редагував україномовні “Блиски”, в “Колективі поетів” до літературної творчості прилучився Володимир Сосюра... Раптовість? Ні. Феномен Одеси. Душа міста, що поглинуло синій колір.
А як тоді бути з сумішшю ландшафтів Ялти чи Євпаторії, як пояснити появу “великого мандрівника” Імануїла Канта, який в житті не лишав одноманіття рідного Кенігсберга? Відповідь існує, однак чи це останні запитання?
Певно, справа в тому, що людська мудрість стає такою саме тоді, коли розуміє і декларує власну обмеженість. Чи здатна людина осягнути неймовірне? Навряд чи, хіба що уявити собі. Проте ми за порадою Йогана Хейзинга здатні виконувати найголовніші речі: зберігати мужність, вірити та виконувати власні обов’язки. Що далі: синя безвість... або новий досвід? Побачимо.