Стемнів екран. Не знаю, що сказати...
Вона ж чекає. Вимкну апарат.
Спокійно, голос не тремтить, не плакати,
Так вчили Ескулап і Гіппократ.
До біса вашу всю деонтологію,
як тут межа між смертю і життям!
Чомусь хустинка стала враз вологою...
Вона ж чекає. — Як моє дитя?
Вродливиця знервовано і знічено
переплітає пасемця коси.
— Чорнобилем твоє дитя скалічене.
Хворітиме. Не хочеш — не носи.
Зіщулилась, неначе зараз битимуть:
— Не дам. Чекала. Буде те, що є.
Нехай народиться, а я його любитиму,
скалічене чи хворе — а моє!
Вона пішла, схиливши горду спину,
з тепла в оту зимову заметіль
і понесла не свій, а України
на покоління невгамовний біль.