ТРИКУТНИК НІЖНОСТІ - Він, Вона і Вірші
Присвячується Тетяні Левицькій
Ніч прокидалася грайливою кицькою. Вигинала спину жмутами кошлатих хмар, простягала лапи сутінок у двори і задвірки, і виходила на прогулянку засинаючим містом.
Тепле коло світла від настільної лампи ніби відгороджувало замріяну симпатичну жінку від турбот дня минулого і оберігало від суєтності і тривог дня прийдешнього. Поряд на столі холонула чашка запашного чаю, мовчав відключений телефон і навіть мелодійний передзвін великого настінного годинника здавався продовженням тиші.
Жінка мріяла про щось світле і добре, а може згадувала приємні миттєвості пережитого, бо світла посмішка ось уже кілька хвилин світилась на її обличчі. Вона то ховалась в куточках уст, то окреслювала романтичні ямочки на щічках, то грайливо супила густі темні брови. І тоді її соковиті, пружні, теплі губи збиралися в хвилюючий екзотичний бутон – чи то для слова, чи то для поцілунку…
Відключений телефон несподівано порушив тишу кімнати неголосним вуркотінням. Здригнулися, пробуджуючись від мрій, вії, засоромилась і зникла посмішка, очі сповнились здивуванням й увагою. Жінка обережно зняла трубку телефонного апарата.
— Слухаю вас.
— Добривечір, Незнайомко! Мелодія вашої душі така осяйна, щира і ніжна, що пробудила мене від спокою, роздумів про суєтність життя і, навіть, заронила зерно надії на те, що називають щастям. Пригадалися ліричні рядки:
Твоя душа — витворний краєвид,
Яким проходять з піснею і грою
Чарівні квіти, радісні на вид,
Хоча і сповнені таємною журбою.
Вони співають на веселий лад
Як від любові їм життя розквітло.
І ніжність чути з тих рулад,
Що в місячне перецвітають світло.
В тім сяєві урочім і святім
Пташки не переснять своїх фантазій,
А водограї – видивом струнким,
між мармурів ридають у екстазі.
— Чи вірно я зрозумів голос вашої душі, мила Незнайомко?
— Дякую за добрі слова! Вірш, дійсно, чудовий! Але… я не певна, що він саме для мене. Адже ми навіть не знайомі. Я не знаю хто ви. Та й мене ви називаєте Незнайомкою.
— Ви просто прекрасна у своїй щирій розгубленості. Тому не сумнівайтесь – ці слова для вас!
Тобі, тобі цей вірш – утіхо винозора
З душею чистою і доброю – тобі!
Ласкава мрійнице у щасті чи журбі,
Мов пісня що звучить – від радості прозора!
— Тут сумніву бути не може. Крила моєї мрії, що несли мене десь серед зірок, прилинули саме до вас, на голос вашої душі. І, з вашої згоди, я саме так і буду вас називати – зорею, зіронькою, Зоряною. А я… Називайте мене Подорожнім. Я довго шукав берегів затишку та щастя і, здається, таки знайшов.
— Не знаю. Я зовсім не впевнена, що все це саме так. Ось послухайте:
Пожовкла осінь. Зблідлий час…
І чашка чаю на столі,
І телефон, що вже очах,
У тиші стомлених століть.
Я не наважусь подзвонити
Тому, хто вже забув мій телефон.
Вуста не зможуть говорити,
Слова не візьмуть у полон.
Ми так і будемо чекати,
Бо вже чекали сотні літ.
Слова “чекати” і “втрачати”
На душах залишили слід…
— Можливо, так було колись… Можливо, так було ще вчора. Але тепер ми на порозі нового дня і сонячний ранок стелить нам під ноги вишиваний рушник світлого майбуття:
Зоре, не треба розмов!
Зоряно, шкода голосів!
Сповнимо нашу любов
Тишею літніх лісів.
Злиймо і душі, й серця,
Снімо небачені сни.
Хай шепітком вітерця
Лине сосна до сосни.
Очі мрійливо примруж,
Руки до сонця зведи,
Нумо, між синявих руж,
Ніби сновиди брести.
Хай безгоміння росте,
Лиш шелестіє трава.
Хай верховіття густе
Нас від тривог укрива.
А як з високих дубів
Вечір врочисто впаде,
Нашої радості спів
Хай соловей заведе…
Ліричні слова линули в просторі і час ніби зупинився. Тиша неквапно сповнювалася краплинами безсмертних секунд. Та, коли до сповнення таїни взаємності залишалося пів-подиху, несподівано голосно й лунко пробили північ дзвони великого годинника на стіні.
Телефонна розмова припинилася на півслові, в слухавці ніби обірвалась струна і запала сторожка тиша. А годинник, після мелодичного передзвону, почав звично відраховувати миттєвості нової доби…