***
Дивилась я на тебе - і в ту мить
нестямилась, як руки самохіть
для тебе почали вінок сплітати.
Була твоя краса як ті гранати.
© Леся Українка
Не маю гарних квітів під рукою,
Що у полях моїх цвітуть весною.
Та все ж сплету вінок тобі барвистий
З цих потаємних слів моїх намистин.
Переплету жагу і скромну тишу,
Ще й різнотрав"ям днів моїх завішу.
Тим різнотрав"ям, що в очах буяє,
Як небо недосяжне і безкрає.
Спивають небо очі як волошки,
Воно ж не наближається нітрошки.
Напнуте між незрушними стовпами,
Напоєне холодними вітрами.
Я йду у небо по мосту з проміння,
Вже обірвала все своє коріння.
Воно ж не ближче стало, не тепліше,
Лише земля що далі, то миліше.
Лише вінок несплетений на вітах,
Що вже не може серця обпалити.
І я зриваюсь з мосту знову й знову,
І я вертаюсь як мисливець з лову.
Так з квітами небесними вертаю,
І у вінок земний їх заплітаю.
Грабіжниця і самохіть вигнанка,
Я знов бреду через твої світанки.
З вінком в руках і піснею у серці,
Ущент розбита на небеснім герці.
Хоч каюсь, не журюсь з мого падіння.
Хто ж дав моїм пісням благословіння?
Київ, Голосіївський парк.
Осінь 1995