Я родилася в центре Украины,
Але і захід я люблю.
Спілкується на «суржику» моя родина,
Но русский тоже я хвалю.
На русском с детства я стихи ваяю,
А українською – смішні вірші.
І подумки я іноді волаю:
Язык не главное, и это крик души.
Никто на русском говорить не запрещает,
Але національна мова – є одна,
Це – українська, і її я захищаю.
Я – украинка. И стране своей верна.
Её язык родной и близкий,
Але вже історично склалось так чомусь,
Що і російська дуже близько.
Была же изначально Киевская Русь.
Я обращаюсь к вам, родные украинцы,
Шановні співвітчизники мої,
Не варто нам сваритись, як чужинці,
Беречь нам нужно ценности свои.
А это наш язык и наши вышиванки,
Все те, що нас між інших вирізня.
А українскії пісні, або маланки?
Всё остальное - лишь мышиная возня.
И если на востоке говорят по-русски,
На заході здебільше українську чуть,
То це не привід нам зашморгувать мотузки
Оранжевые или голубые. Это жуть!
Так что же делать? В чем основа сути?
Над чим повинні ми замислить?
Нам треба українцями себе відчути.
В душе, в крови, в словах и мыслях.