Маргарита

Твоя весна лишилася у травні,
моя весна лишилася в тобі,
я буду жити, щоб не марно
дивитись в очі з каменю твої.
Я переплив би через небо,
до ранку пив незайману росу.
Ти знаєш, де б я не був,
я квіти польові тобі несу.
Нехай життя проходить в зламі,
і плечі не тримають міць,
я перестрибну часові кайдани
та посмішку не змінять сотні лиць.
Я ходжу по безкрайньому бордюру
І раптом хочеться стрибнути вниз.
Таке життя, що грає увертюру
і б’є по ранах, не жаліє сліз.
Та ти сильніша за усі цунамі,
за люте море, за лихі вітри.
І навіть, якщо вже не з нами,
любити будемо поки живі…