Як на Січ збирались козаки чубаті,
проводжала хлопця дівчина кірпата.
І казав їй лицар, гримая шаблюкой:
“Квітонька, не страждай, повернуся, любо.
Сходимо на Кафу і я твердо знаю,
що свою там шкапу на коня зміняю,
в чоботи узуюсь червоні соф’яні,
трохи погуляєм веселі та п’яні.
І тебе, голубо, не забуду в бійці –
з чарівной туркені зірву я спіницю,
мережну сорочку, стегнову пов’язку,
відніму у неї і життя, і ласку.
Квітонька не страждай, скоро повернуся
i з тобою, любо, зразу ж одружуся”.
Їхали козаки веселі із Криму,
тільки того хлопця не було між ними,
той козак чубатий з синіми очима
був порубан в Кафі, ось така причина.
Там і поховали, меж чужих оселей,
та і позабули козаки веселі.
Тільки дівчинонька сльози ллє та плаче:
“Як же обіцянки, що ти дав козаче?
Де ота спідниця, де ота сорочка,
де ото весілля, обіцяв що хлопче?”
Не плач, дівчинонько, вже стучать в ворота
козаки веселі в червоних чоботях...