…Ну, чоловік. Ну, син. Ну, смертний гріх…
У Твому світі, Боже, сипле сніг
Із дня у день... Замерзла Твоя глина...
Одна хатинка – мерхла та сумна.
І я у ній – довічна, як зима, –
І перша, і остання, і єдина.
Вогонь і сон, турботи і пісні.
Які ті ночі, Боже, навесні?
Яка ото любов у сповиточку?
Він знову докоряє. Я мовчу.
Думки, мов саван білий, торочу…
Ой люляй, люляй, Каїне-синочку…
Малий кота до хати приволік,
Той молоко розляв – і чоловік
Прогнав тварину… Хочеш, упізнаю?
Ха-ха! Він вдався в тебе – Божий син,
Господар світу – на землі – один –
Немов ця халабуда – привид раю!
Немов і я – його, і ще – немов
Цей світ чужий - то неземна любов,
Така ж холодна, Господи, як тіло…
І постіль, як пустеля, і вітри…
Ти бачиш, Боже? Тож сльозу утри…
Я знов вагітна…Себто, залетіла…