- Скажи ж мені ти, кого покохала душа моя: «Де ти пасеш? Де даєш ти спочити у спеку отарі? Пощо біля стад твоїх друзів я буду, немов та причинна?»
І береш ти сопілку – калинову сопілочку Любові – і граєш ніжно-ніжно, як босоніж по траві ступаєш. А трава висока, ген по пояс, густа і гнучка. І срібні тронки калать-калать-калатають десь там, десь там унизу. Чи у траві недремній, чи в тілі моєму бурштиновому? А над усім – не миро і не ладан - чебрецева памороч розлита…
- Якщо ти не знаєш цього, вродливіша посеред жінок, то вийди собі за слідами отари, і випасай при шатрах пастуших козлятка свої.
І стерня гостра не ранить ноги, бо подорожником тулиться до них Любов. Бо лащиться конюшина, і ластівка зашиває чорною голочкою і білою ниточкою рани мої, болі твої. І біла кашка – наче манна небесна – осипається втишено, нахиляється люляно…
Ліва рука його під головою моєю, правиця ж його пригортає мене…
Яка ти доладна, моя ти подруженько, яка ти пригожа!
Очі твої – горлиці ніжні, пташечки туркотливі.
Коси твої – води джерельні, що спраглого поять, голого омивають.
Губи твої – наче маківка в полі – ніжні, п’янливі.
Шия твоя – як дорога донизу – легко стікає.
Перса солодкі – то яблука стиглі, соком налиті. Їх цілувати – щастя спивати – тепле, солодке.
Лона галява манить до себе – ляжу спочити, стиглу суницю любощів лагідних ротом зривати.
Лакітко моя, смаглява пастушко, вся ти прекрасна.
- Заклинаю я вас, дочки єрусалимські, газелями чи польовими оленями, щоб ви не сполохали, й щоб не збудили кохання, аж доки йому до вподоби!...
І небо нахиляється над нами, і синьою ковдрою ангел нас накриває…
Трави наземні, води підземні, птиці надземні, злийтесь в єдине в танці палкому, жадливому танці…
Ти, що сопілка, ти, що босоніж, ти, що коханий, ти, що пастушиш дике мурашшя тіла невісти, знай-бо, у крові – там, усередині, годі дістати, глибоко в лоні – вухо притулиш – є муравлище. Спить-но допіру, спить невситиме, спить ворушливе, як голосільниці втомлені спекою чорно зітхає… Вирва недремна, спрага даремна – те муравлище, бо міріади приспаних воїв сплять і не знають…
Ти, що сопілка, ти калиново губи дотулиш, ніжно заграєш пісню тужливу, пісню шовкову… Гратимеш довго – груди і гори враз стрепенуться, жерло вулкана, паща мурашника тремом здригнеться…
Пастире добрий, вірний табуннику тіла жалкого, чуєш, під пальцями води вирують – чорні, жадливі? Дика навала, військо озброєне тіло шматує, сунуть мурахи – їх міліони, їх міріади…. Чорні мурахи з братами червоними стали до бою…
Стадник коханий кличе сопілкою, наче сурмою…
- Заклинаю я вас, дочки єрусалимські, як мого коханого стрінете ви, що йому повісте? Що я хвора з кохання!
Чим коханий твій кращий від інших коханих, жінко? Від десятків і тисяч коханців, мужів, братів?
Голова його - щире золото, а кучері – то вовна лоскітлива.
Його очі – чорториї глибокі із водами оксамитними.
Губи його – стигла шовковиця, сонцем зігріта. Ніжно цілує, і від цілунків – тавра по тілу. Вже не відтерти, вже не забути дотик Любові.
Руки кохані – плющ темнолистий, певний і дужий, душу, як пташку, в тілі стискає, в небі гойдає.
Має він чари і серці і в тілі, щирий коханок, ніжно пастушить тіло прокляте, душу безсмертну.
- Поклади ти мене, як печатку на серце своє, як печать на рамено своє, бо сильне кохання, як смерть....