Чи жив я, чи здавалося мені,
Коли раптовий спалах в небі,
Немов би крилами гігантський жовтий лебідь,
Накрив усі думки вві сні.
Мій мозок враз одним зробився оком,
Жовтавий пломінь мерехтів рівніше,
Ставало все видніше і видніше,
І, ось, на все дивлюсь вже, якось збоку:
Планети – кривокруглі кавуни,
У зоряних дірках бездонний всесвіт,
А в ореолі наближалась, як той деспот,
Земля, та скрізь на ній вони!
Вони – це люди, їх таки багато,
Снують вздовж-впоперек, вверх-вниз,
Мурахами, що в свій мурашник хмиз,
Непотріб різний тягнуть в свої хати.
Який був вік, коли я те побачив,
Не має значення, бо завжди одне й теж:
Все розмежовано й по різні боки меж
І люди, зовсім різні наче.
Одні живуть і в тому насолоду
Вже мають, їм загробнеє життя
Й на думку не спадає, каяття
На інших вішають, немов тяжку колоду.
Ті просять: "Дай!".Та, якось, все тихіше,
А потім починають вимагати
Та йдуть на злочин, щоб своє ж забрати.
І час од часу зліші й зліші.
Вже крові хочуть! Кров чужа не гріх?
За неї ані кари, ні прощення.
І, штрикаючи пальцем в сьогодення,
День завтрашній здіймає все на сміх.
Інертність теж гріхом не називають.
Впряглися й тягнуть, час од часу мруть,
На похорони батюшку зовуть
І моляться, і все чогось чекають.
Чекають хто б прийшов і заступився,
Відвів і, врешті, дав себе розп'яти.
За ким би побивалась потім мати,
А той вознісся би і більше не з’явився.
За всі гріхи свідомо, з волі бога,
Прийняти муки мусить хтось один.
І так вражаюче,коли це його син,
Що постаттю та розумом - весь в нього.
Та ще жалкіше, коли син єдиний,
А мати його повністю земна
(За того сина, бачиш, і вона
Вважається святою ще й понині).
Ой, натовпе! Ти право таки дивний:
Голів же маєш безліч, безліч рук,
Сердець твоїх зливаючийся стук
В один удар, такий страшний, чарівний.
Хіба не Ви - Сини людські і Дочки?
Хіба не Вам терновії вінки
На голови натягнуть залюбки,
А Вашим Діточкам – малі віночки?
Хіба не Ви тяжкий несете хрест,
А в Вас плюють та кидають каміння?
То відкіля ж це клятеє терпіння,
За який гріх цей масовий арешт?
За чию радість Ваші сухі сльози?-
Я б їх в пориві відчаю спитав,
Але лиш зір один, не голос мав.
І знову десь в космічнії морози
Став віддалятися. Пузир думок обм’як,
Геть зморщився, навиворіт втягнувся.
В себе самого знов я обернувся,
Відчув раптово переляк
За ту невпевненість тривожну,
Той непокращеності знак,
Що ним хизується жебрак,
Несучи пригоршню порожню.
Мені здається – я живу.
Мені... А може, більш нікому?
Три крапки ставити, чи кому
І мову повести нову
Про щось смішніше, веселіше,
Аби всім радісно було,
Щоб забулось за сміхом зло.
Але... Мабуть, про це пізніше,
Бо невідомо ще мені:
Оте усе, що зараз бачу -
Одні сміються, інші плачуть -
Скінчиться взагалі, чи ні ?