Прямую в ніч та озираюсь в день,
Біжу від тебе, а Душа не хоче.
З німотності тягну слова пісень,
Та не співаю... Що зі мною, Отче?
Чому раніш усе було не так?
Чом ваги в коливанні все частіше?
То суєтність з життя обтерла лак,
І голос Долі вже звучить тихіше.
О, як терзає біль отой щімкий!
Невпевненість, мов пОсестра вагання.
І смуток, наче перший лід крихкий,
Так боляче шкребе по серцю зрання.
Зірву з небес від райдуги шматок,
Зі щік зітру солоних сліз патьоки,
В марудністю замулений струмок
Нового сенсу увіллються соки!
...Та пам’ять, мимоволі, знов і знов
Не раз у мить збентеження вертає.
То совість озивається: “Агов...”.
Вона ж про мене – більш за мене! – знає.
Картинка з Інтернету
