Поету.
Пробач мені! Я не хотіла завдавати болю
Твоєму щирому та доброму серцю.
Цінуючи здатність бути самим собою,
Знала: воно завжди відгукнеться
На усі «погані настрої» і проблеми.
Ти неодмінно мене зрозумієш,
Розвієш, як пил, життєві дилеми
Й повернути Сонце у душу зумієш.
Але сьогодні щось сталося між нами,
Немов за секунду виросла стіна…
Може, це я її збудувала віршами,
Зміст яких невірно донесла…
Пробач мені! Ті слова призначалися
Зовсім, повір, не тобі…
Спогади невчасно повертаються,
Дуже, знаєш, болить…
Але з твоєю (незамінною!) допомогою
Я майже всі їх відпустила.
Не знала, що стануть перешкодою,
Себе виправдовувати несила…
Ти кажеш, що стала тобі «як рідна»,
Але боїшся розбити кришталь.
Не бійся, прошу, не потрібно.
Не вимагаю. Не звинувачую. Без вагань.
Ніколи ти не зробиш мені боляче,
Я цього сама не допущу.
І посмішка моя також буде сонячна,
Коли тебе, із сумом, відпущу…
Іще… Без кохання набагато легше,
Але я знаю, що неможливо…
Одиноку пташку полюблять. Уперше.
Відчайдушно у це вірю…