Зневірена душа втрачає крила
Дорогою невдач, падінь, скорбот.
Своя сорочка тулиться до тіла,
Коли чужа – іде на ешафот.
Він бачить у блакиті мертві квіти,
В деревах – домовини і хрести,
Бо більше неспроможний світ любити
Невільник люті, туги й самоти.
Гранітний щебінь розтинає груди,
Сумління нехворощю обросло.
Невже тоді черствіють серцем люди,
Коли втрачають хоч одне крило?