Перехожі проходять повз мене, крізь мене.
Я стою на перехресті, задивляюся в очі.
Я дивлюся у них, я для них безіменна,
До чужих таємниць і думок охоча.
Ось іде дівча, усміхається світу.
У блакитних очах безтурботні мрії.
Лиш для неї, здається, сонце світить.
То кохання найперше серце гріє.
А по той бік дороги самотні кроки.
Там старенька сльози змахнула тихо.
Вже не бачила сина чотири роки.
І не пише рік... От таке ось лихо.
Ледь не збило із ніг хлоп’я стареньку:
„Ой, пробачте, бабусю, я не навмисне.
У м’яча загрався, а дома ненька
Буде лаяти знову, що запізнився.”
Посміхнулася бабуся: „Біжи до мами...”
А в очах промайнуло давнішнє літо,
Коли син малий поспішав так само.
Теж боявся спізнитись. Тепер не їде...
А назустріч мені, наче хмара чорна.
У очах презлих диявол регоче.
Щось лихе ця людина зробила вчора.
Він розкаявся? Ні? Я й знати не хочу!
А у цього, з квітами, погляд сяє.
Відчуває себе щасливим героєм.
До дружини коханої він поспішає,
Що сказала вранці: „Нас буде троє...”