Знову затріщали сухі жили. Крові вже не було. Біль повернув свідомість. Відчувалося, як із тіла поволі викручується покірне чужій волі залізо. До того всеохоплюючого болю додалась слізна радість у передчутті воскресіння.
Розіп’ятий ще геть не ожив лише щільніше змружив очі, боячись втратити таку зрадливу надію.
Та дарма... Аби розкрив їх, то побачив би мародерів, що саме крали на брухт циганські цвяхи.
Селянине! Не надійся на чужого. Коли переростеш свій хрест і стане він затісний, як на тебе, тоді зійди з нього, подивися на свої ріллясті руки, візьми в ті руки Землю, бо без них вона сирота.