Кохання дороге моє,
Я так любив тебе всі роки,
Час розлучатись настає,
Ти в небо відлетиш високе.
Той день був наче уві сні,
Коли ти просто з неба впало,
Як пташенятко навесні,
Що жити почало невдало.
Тебе тоді я в руки взяв,
Таке беззахисне і миле,
І довго я тебе плекав,
Радів – міцніли твої крила.
Літати вчив, і теж літав,
Радів з тобою сонцю й літу,
А в глибині душі я знав –
Ти не належиш цьому світу.
Цей світ – химер і хижаків,
Потвор із гострими зубами.
І рани я твої омив
Своїми чистими сльозами.
І відпустив тебе – «Лети
Назад в свій дім під небесами,
Змахнуть востаннє зможеш ти
Стрімкими білими крилами.
Тебе, Кохання, бачить Бог,
Не можу більше захищати.
Щоби не згинути нам вдвох,
Тобі вже час мене лишати...»
Воно злетіло, як летів,
Той янгол, що співав осанну…
Настане день, коли цей спів
Нарешті чути перестану.
І я скажу собі тоді –
«Тепер спокійно можеш спати,
І пити чай на самоті,
І на нову біду чекати...»