Старий казав, що яблунь пелюстки
Нагадують йому летючий попіл:
Містечко виглядало ніби поле,
Що снігом замело брудним, хрустким.
Торкався вітер скронь
і білим болєм
стиг.
Брудні худенькі щоки малюка,
І руки, що тягнулися до каші,
І сльози на очах солдатів наших,
І в небі порцеляновий закат,
Де в сонце бив з гармати
божевільний
вражий кат.
В сорочці - воші, в рані - гній і черв,
Це краще, ніж би зжер вогонь Антонів.
Дівочий поцілунок гасить стогін
В санбаті, де любов не знала черг
Для того, хто живий.
Там жити радив
кожний нерв.
Крутила пам'ять чорно-білий фільм,
Старий смалив, а хтось кружляв у вальсі –
Грав віддалік оркестр, ловили пальці
Пелюсток яблуневих білий дим.
Дай бог спасенним бути
нам від пекла
війн.
***
Старик сказал, что яблонь лепестки
Ему напоминают хлопья пепла:
Усыпан ими город был, от ветра
Чуть шевельнувшись, таяли они,
А седина ложилась ночью на виски.
Замурзанные личики детей
И женщин – кто с кастрюлькой, кто с бидоном –
Бегут за кашей. В уцелевшем доме
Фигурки трёх фарфоровых зверей,
Закрывших рот, глаза и уши от людей.
В рубахе – вши, а в ране – черви, но
Удача это, значит, нет гангрены.
Вот поцелуй, случайное мгновенье,
В санчасти с медсестричкой шебутной.
Вертела память чёрно-белое кино,
Курил рассказчик. В городском саду
Играл оркестр, вальсировали пары,
Летели лепестки по тротуару,
Мне открывал солдат свою мечту:
- Не дай нам, бог, войны, не дай нам жить в аду!