Я плямочки рахую на грибочках,
Смакую кожен дотик металевих пил.
Я-камікадзе у терновому віночку,
Отрута виїла життя з моїх лукавих тіл.
Забризкано вікно гидотою сторіччя
Мінливим настроєм залякана душа.
Я одягаю маску жалю на обличчя
І не знаходжу ,де є в іграх тих межа.
Смердять поганки у відварах мозку
І плавляться думки ,мов жовтий сир,
Я плачу у пітьмі гарячим воском
Здригаюсь в посмішках ,життя-не мій кумир!
Чому ж так любо мені стала-від того жаху?
Чого ж так радісно клекоче серце із сміття?
Чому я ллю ті сльози ,вештаючись дахом,
Коли давно вже впала в небуття….