Літнє сонце бородою,
закуйовджено рудою,
грізні хмари підмітає.
Тільки небо проясниться,
несподівано зірниця
лусне шумним водограєм.
Хоч і сонце не намокне,
від погрому ледь не глохне.
Затуливши очі й вуха,
перед буревійним лихом
причаїлось вельми тихо,
перелякане щодуху.
Ти, світило, стрепенися,
кане маревом зірниця.
Не ховай світ за повіки.
Скільки нас в житті лякали
хуртовини, грози, шквали!
Світло, як добро, довіку!