Вдохновение здесь:
http://stihi.ru/2009/11/05/8006
Скінчилось все. Живу. Не знаю зла,
Числа і дня, рідства та упереджень,
Що нюх сторожкий смерті від народжень
Псує лиш печією новина...Дрімучий злак
ПокИ ще - не зерно, зерно - не хліб..
Не в хлібі - в хліві ясла все ж доречніш...
Волхвом вдивляюсь, чи відсуну склеп -
Мироносимий камінь. Що безпечніш?
Чергуючи всю низку із наклепів,
Все пройде - з надцять вже разів пройшло..
І диханням зігріє,як верета,
окреслюючи милих вуст число
Не поцілунками . То - сигарета...
Світ зі спини - з лиця також, як жаба...
І рило відверта своє нахаба,
Блюзнірствує - Ох, ці ж мені поети!
До чорта править, чи до грошей стежка
до тридцяти, а там, хоча б у кризі,
до трьох дожити...Сестрам - по сережках,
Борги - боргам, хрести -Христам, а решта
Вже не по вусах - по моїй мармизі...
У сорок років - холуї. Обжинки
Зі столу панського. І кволо топчем рясти...
Пустий капшук трясем, якщо є жінка...
Вітійствує у посмішці блажинка...
Та вже батьків обітниці нам клясти...
Скінчилось все.Живу.Порядок справ
По роду тіл...Свідомо, що нездібних,
Я зміщую, хоча не маю прав,
Доводячи до рівня їм подібних...
Темнить душа, омивши лик в росі,
Заносячи думок в міжряддя скабки,
Скоріш за все чужих - нема послабки,
І в цьому змісті - вештаюсь, як всі...
Як до Багам - отак моїм Богам
До мене. Спрощую й прощаю...
І складностей не множу. Обіцяю
Всім прощення заклятим ворогам...
Без пам'яті. У яслах з божевілля
Сплю дитинчам. А думка - породілля,
Пробідкавшись в останнім токсикозі,
Пологів жде. І на дозвіллі
Страх смерті - свист поезії ...у прозі...
Рояль - копитами , підкований, в гвіздках...
Відгадується міць іще в кістках,
А існування йде в анабіозі...
І колесо життя - яйце -
Світ зі спини такий, як і в лице...
Оригинал - Геннадий Руднев
Все кончилось. Живу. Не помню зла,
числа и дня, родства, предубежденья,
что чуткий нюх на смерть с рожденья жженьем
лишь портит новизна. Дремучий злак
покуда не зерно, зерно - не хлеб.
Не в хлебе – в хлеве на младенца в ясли
взглянуть волхвом иль отодвинуть в склеп
мироносимый камень… Что опасней?
Перемежая череду напраслин,
проходит все, что десять раз прошло,
в десятый раз дыханием согрето,
очерчивая милых губ число
не поцелуями, а сигаретой.
Мир, со спины такой же, как в лицо,
воротит рыло с пущей наглецой,
кощунствуя: уж эти мне поэты!
И отсылает к черту иль к деньгам
до тридцати, а там – избави Боже
дожить до трех: всем сестрам по серьгам,
долги к долгам, кресты к Христам, а сам –
не по усам, по роже да по роже.
Лет в сорок – в холуи. В людской смешной
делить оглодки с барского обеда,
трясти пустой мошной перед женой,
витийствовать с улыбкою блажной
и в тайне клясть отцовские обеты.
Все кончилось. Живу. Порядок дел
по роду тел, заведомо аморфных,
перемещаю по-за беспредел
и довожу до уровня подобных,
темню душой, свечу лицом, в пробел
межстрочный занося занозы мыслей
скорей всего чужих, и в этом смысле,
как и во всех, шатаюсь не у дел.
Богам – не до меня. Как до Багам –
и мне до них. Прощаю. Упрощаю
тень сложностей, заране обещая
прощение зарвавшимся врагам.
Не помню. Сплю младенцем во яслях.
И мысль моя, как баба на сносях,
умаявшись в последнем токсикозе,
ждет схваток от судьбы. И смерти страх
похож на свист поэзии о прозе.
Копытами стучит рояль в кустах.
Мощь подразумевается в костях,
существование – в анабиозе.
Вертится вечной жизни колесо.
Мир со спины – такой же, как в лицо.