Послушаю я дождь. Подкрался и шумит.
Жестяный звук воды, весёлых капель топот.
Еще мгновение пройдёт как целый миг,
и вдруг я оглянусь – годов ворчливый ропот!
Почти уже века. Не спросишь никого,
в туманностях души, а может Андромеды –
я в мантиях дождя, прозрачна, как стекло,
к живым живой иду, и вспоминаю мёртвых.
Целую все леса. Спасибо скрипачу.
Он хорошо сыграл когда-то мою буйность.
Я дерево, я снег, я все, что я люблю.
И это для меня – единственная сущность
--------------------------------
Ліна Костенко
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.