Ковтаючи свіже нічне повітря,
висунувшись якомога далі з вікна,
потрапляєш у магічну пастку місячного погляду,
який наскрізь пронизує тебе, примушуючи знайти
потрібні образи і слова для вірша...
А далі починається черговий сон, новий сон.
* * *
Раптово на сцені дівчина
в польоті чорної сукні.
І риски зелені, як блискавки
б’ють в різні боки!
Чаклунство – ці дивні, розкуті та стримані рухи...
Напруга, чекання і спалах;
Маленькі, легесенькі кроки, –
Стрибки, як стрілою із лука
І колоті, колоті цокання звуки.
Якесь втаємничене дійство...
Цей профіль, і шепіт як заклинання,
А потім обличчя приховане в шаль.
Останній уривок, здригається тіло,
Кидається різко, та тонко і вміло,
Асиметрично
і ніби незграбно,
Насправді ж ритмічно,
пластично і вправно.
І знову цей шепіт – слова українські,
Хоч чутно погано, та ніби то пісня...
Щось аутентичне – та як ворожіння...
Насуплені брови,
І погляд суворий,
І потім враз зміна – все інше...
Та швидко втікає чаклунка,
Сховавшись між люди у залі,
У чорній, чомусь зеленіючій шалі.
В душі неспокійно?
Як древні скрижалі
Чуттями сприйнялось...
Так дивно, чи танець, чи магія, що це?
Кого розпитати не знаю...
Виходить, що сон це, чи сон це?
Всміхаюся, сон, а надворі вже сонце...
Те саме, чарівне... СОНце.
Липень 2010