Жила собі маленька полісяночка,
Зростала у заквітчанім краю,
Свій край Вона любила, як весняночка –
І небо, й сонце, й зіроньку нічну!
В своїм замріянім краю
Зустріла тут вона свою весну
Серед лугів, полів, лісів –
Злетіла в юності політ!
Були поцілунки та перше кохання,
Теке незабутнє, як вранці світання!
І сон – трава, і аромат бузку –
Це спомин був про юність та весну!
Любила щиро дівчинка весь світ,
Хотіла землю рідну, руками обійняти!
Небес блакить, неначе далину морів – ліси,
А в них пташки…
Й курличуть в небі яснім,
Горді птахи -журавлі!
Це все було її !!!
На рідній серцю – красивій поліській землі!
Але негадано й неждано,
Немов воронячим крилом
Змела чорнобильська біда
ЇЇ усі дівочі мрії й сподівання…
Як стало гірко й тяжко на душі
Коли не стало раптом Батьківщини!
Коли не знаєш друзі де твої
Нема домівки – кругом лише руїни!
Там де буяв колись вишневий сад
І пахла яблуками рідна хата,
Тепер видніється лише бур’ян
Та страхітливих заростей оман!
Як страшно вірити в оце!
Не дай же, Господе, іще хоч раз
Таке нещастя людям пережити –
Незриму цю чорнобильську біду.
Людську трагедію й спокуту!
Пройшли роки!
І в дівчинки з поліської землі
З’явились вже свої онуки!
Не повернути вже ніколи
Землю її, заквітчану свою!
Який це жаль!
І на душі скорбота та печаль…