Ой, є в мене, слава Богу,
І хліб, і до хліба,
Та не маю що грішити,
Бо є й одежинка.
А чому ж чим день все важча
Життєва стежинка?
Чи це стала я лінива,
Чи скінчилась сила?
Бо вже стала із роками
Голівонька сива,
Вже й не хоче плодів дати
Посаджена слива.
Ой, здається, ще й не жила,
А роки минають,
У доглянутім садочку
Гілки відмирають.
Дуже важко в світі жити,
Як не маєш власті,
Ходи, гляди, не попадься
Хижим звірам в пасті.
Не те скажеш – та й пропадеш,
Ніхто й не помітить,
Нащо було родитися,
Як зірка не світить?
Очі бачать не правдоньку,
У кутку сльозяться.
Як же люди знедолені
В житті натерпляться,
Бо ж не може Господь усім
Щастя й долю дати.
Одним треба панувати,
Іншим пропадати.
Не нажилась, не устигла
На ноги піднятись,
Дивись – уже й біля прірви
Вже треба прощатись.
Якби мож хоч дітей своїх
Витрутити з ями,
Щоби лягти в сиру землю
Разом з ворогами,
Щоб хоч діти не зазнали
Брехні та напасті.
Не нам, видно, судилося
Прожити, мов в казці.
Ой, не знаю, до якого
Потрудитись храму,
Щоби Бога,
Загорнути яму,
Щоби діти світ бачили
З сухими очима,
Щоб каміння не таскали
Своїми плечима.
Буду себе надією
В думках звеселяти,
Що й до моїх дітей колись
Прийде в житті свято.
Оце й тільки потішуся,
Що в думки порину,
Намірюся, наплачуся
Та й світ цей покину.