Д вчина з твого життя

Пам’ятаєш її? Як вперше побачив та написав щось оригінальне аби привернути її увагу? І тобі це вдалося…  Пам’ятаєш, коли вона вперше промовила до тебе по телефону, а ти сказав, що в неї голос, наче в янгола? Ні… а вона це берегла у серці! А як в неї сяяли очі, коли ти зійшов на перон і ви вперше зустрілися… Ні... А вона чекала на твої листи…Ти зустрів її сповнену коханням. І коли ти поїхав вона зізналась тобі… Ні? Тебе це злякало, авжеж… Ти цілував її, наче востаннє. Довго смакував її губами. Не міг намилуватися чарівністю її очей… Проникливо вдивлявся в душу. Вдихав запах її волосся. Вона цілувала тебе в ніс та бавилась з очами.. А пам’ятаєш, як вона вигадала те вітаннячко із віями… Ні?  Які проникливі листи тобі писала, коли у серці з сумом в інше місто від’їжджала? Які смішні маленькі сувеніри дарувала? Як влітку кидала тебе у воду, а взимку затягала в сніг, а ти щось бурхотів, та бурхотів…Як ображалася вона, бо ніччю ти від неї відвертався до стіни спросоння, ненароком... Ти вибачався ранком, бо не розумів... Ні... Не пам’ятаєш? І не згадуй це! Марно, мабуть... Немає вже її такої. Їй боляче було, але загоїлося вже…пройшло! а тобі?... Вона сумує? Невідомо. А ти мовчиш до неї і не хочеш промовляти правду. Кому ти брешеш: собі чи їй тоді, коли казав, що любиш? Мабуть, тоді... Усе, забудь. Вона померла. З твоїми віршами, листами та словами... Не вернеш ти її, бо шансу вже немає. А надія має бути завжди...