Все марно. Сподіванням край!
Душа страждає, в серці зимно стало.
У тілі вже не квітне той розмай.
Тяжка печаль вітрила розтріпала.
«В політ з тобою?» - стану на вікно,
Розкину крила, вже не білі, немов блазні.
Окину оком – хмар кудлатеє сукно,
Та літаки – в тенетах – неба в’язні.
«Ну, полетіли?» - взяв мене за руку,
Стрибок, політ, а далі темрява укрила,
Лиш потім зрозуміла ту науку,
Ти не злітав, ти не розкинув крила.
В останній раз крилом змахнула, зчезла,
Летіла й падала, кричала і стогнала,
Свій біль я над країною пронесла,
І в кров не чисті крила обідрала.
Багнюка. Слизько. Зимно. Я тремчу!
Я крила кинула. Не буду більш літати.
Шалена, онімівшими губами шепочу:
«Як міг мене безодні ти віддати?»
Затьмарив розум і украв надію,
Штовхнувши у політ останній.
Я більше не плекаю свою мрію –
Розбилася в польоті за коханням.