Діти теж бувають жорстокі
Вона незвична лиш на перший погляд:
Гримаска, скутість, піднятість плеча,
Але придивишся хвилинку й бачиш –
Така як всі, мале дзвінке дівча.
Лиш очі недитячі сумом світять,
То заясніють, то погаснуть знов.
Вона мовчанням більше скаже дітям,
Ніж всі слова про дружбу і любов.
Вона встига за подругами всюди,
У неї повно задумів, ідей.
Та, інколи, сіда потерти ніжку,
Спостерігає забавки дітей.
Їй не догнати Павлика швидкого,
Та все ж, чомусь завжди наздоганя.
Їй важко йти до дому і до школи,
Підносять подруги портфель щодня.
І не лягають літери в рядочок,
Та вчителька не свариться за те.
Малює пензлик квіти і листочки,
І милосердя у душі цвіте.
А восени та навесні тривожно, -
Немає в школі тиждень, може два.
Тоді телефонує в класі кожен:
- Ти скоро?
- Не болить вже голова?
А потім їй цукерки і «уроки»:
- Дивись, отак!
- Від нас не відставай!
- Тобі лишилось зовсім мало кроків.
- Зроби отак.
- Наздоганяй, давай!
Вона наздоганяє вперто, мужньо.
Хто поруч, неодмінно поміча, -
Якої сили і відваги душу
Вміща в собі оте мале дівча.
Вона - як всі. У теплім колі друзів
Всі довіряють вчинкам і словам.
Лиш раз новенький полоснув:
- Каліка!
А Павлик з тиші:
- Ти – каліка сам…