Мої вірші прості, як я сама.
Слова звичайні поснували рими.
Хтось може скаже: «Гаєш час дарма»,-
Та я не можу нехтувати ними.
Вони самі приходять звідусіль:
Від сонця, річки, клена в позолоті.
Вони душевних вимагають сил,
Дарма, чи в відпочинку, чи в роботі.
Вони старцями жебрають часу,
Вони не можуть голод втамувати.
Їм на поживу серце я несу,
Аби лиш припинили вимагати.
Те частування віршам до смаку,
З’їдають все, лишивши порожнечу.
Ще вип’ють сліз настоянку гірку,
І сил не стане думати про втечу.