проковтнувши повітря, життя забивається в кут.
залишаючи осінь, я дихаю менше і глибше.
твої нерви міцні, наче цей не розкудланий джут.
а на серці сліди від тортур невблаганної тиші.
завтра буде сто років, як море поглинуло смерть.
принесу тобі в мушлі світанок нової епохи.
і затерпнуть слова у кімнаті, заповненій вщерть
міріадами реінкарнацій, легкіших за порох.
звук розірве мене на уламки порожніх думок,
що покриють неоновим пилом всесвітню журбу.
попрощаюся мовчки з тобою, натисну курок.
і воскресну в очах немовляти на сьому добу.