***

Галина Панчук
БЕЗ ЕСКІЗІВ

Тривога, мов іржа, роз’їдає моє терпіння, а очікування стає нестерпним. Обидві дослухаємося до найменшого шурхотіння, кидаючись то до дверей, то до вікна.
– Мамо, навіщо Ви пустили її до школи?
– Хіба я знаю, доню? Ти спиш, радіо співає. Дивлюся у вікно – люди на роботу поспішають... Дітвора собі з портфеликами... А може, даремно хвилюєшся? Килими он чистять... Ой доню, на твою хворобу ще радіації не вистачало!
Як можу, заспокоюю маму. Врешті вона каже: „Що людям, те й нам.” І ми знову стоїмо у вікні. Тихо прожуркотіла (вкотре вранці!) поливальна машина, розбризкуючи довкруж осколки весняного сонця. Хідничок заблискотів калюжами, у яких, мов горобці, бабралася дітвора. Трирічна пустотливиця, наче б послизнувшись, впала у баюрку і весело засміялася. Той сміх свинцював мої ноги. Вони ще більше поважчали, коли на стежці з’явилася моя донька з портфеликом у руці. У другій – жовтіла кульбабка. Час розтягнувся у вічність. Нетямилася під зливою доньчиних слів, не слів – кипню: аварія... четвертий блок... радіація... вологою ганчіркою... Що? Що вологою ганчіркою?! Лишенько! Місто моє! Твоєму білому лону дитя своє ввірила... А ти на лютого звіра перетворилося...
Люлі, серденько, в лихозим’ї...
У спокої, що панував за вікном, була якась тривожна нарочитість. Невідомість відбирала і без того мізерні сили. Донька з бабусею заходилися витирати вологою ганчіркою меблі (сізіфів труд!). Я вся у спогадах незрозумілої ночі. Пригадався вибух, неприродно довгий і розкотистий грім. Рвучкий протяг відкрив вікно і двері, що вели у сусідню кімнату. А вітер і не шелесне. Тільки високий осокір зігнувся, як під час сильної бурі, і різко випростався. І знову – тиша. Тривожна.
У тій тривозі й суперечливих чутках згоряв день. Сонце довго не хотіло ховатися за обрій, відволікаючи нагле сирітство. Поночіло. Чиїсь вікна зайшлися плачем від невтішного горя, інші, ще нічого не відаючи, дрімали, очікуючи ранку.
Досвіток прорізав різкий телефонний дзвінок. Друзі радили вибиратися з міста. Сім’ї свої вони уже відправили. Готується евакуація. Коли? Ким? Невідомо. Проте виїхати уже неможливо. Увесь транспортний рух припинено.
Світ став таким маленьким, що помістився у маминих розпачливих зіницях. Мене щільно огорнула байдужість. Я знаю – це від безсилля. Треба щось робити. Випиваю заспокійливі пігулки і починаю будити доньку. Вона плаче зі сну, мама її одягає.. Ніяк не знайде другу шкарпетку.
А мене ж тато мав везти до Москви на лікування. Зранку відправили йому телеграму, а вночі стався вибух. Ми хотіли попередити про аварію, та нас роз’єднали. Де він тепер шукатиме нас?.. У свідомість гадюкою заповзало воєнне слово „евакуація”. Куди повезуть? Що буде з нами далі?
Люлі, серденько...
– Щось гуде. Доню, то, напевне, евакуація почалася!
У тривозі всі троє кинулися до вікна. Біля під’їзду стояв наш червоненький „Запорожець”. Тато і брат махали нам руками.
Мама потім призналася мені, що ніколи не бачила, щоб тато плакав, а тоді, тільки увійшов – з очей полилися сльози. Ми стали похапцем збиратися.
– Швиденько, – підганяв тато. – Потрібно виїхати з міста до того, як міліцейський пост повернеться. Вони нас зупинили у Народичах. Далі дозволили лише пішки йти. А тут радіоактивна хмара на нас посунула: міліціянти дременули хтозна куди, а ми – до вас.
– Може, харч який взяти? – кинулася мама на кухню.
Тато потяг її за рукав – поспішати треба. Міліцейський пост ми зустріли далеко за містом.
– Хтось із нас в сорочці родився, – пожартував брат, – бо вони повірили, що машина у місті не була, а тебе підвезли „швидкою допомогою”.
Нехай проститься нам вимушений гріх, але це я, я народилася у драній благенькій сорочині! Господи милосердний, а що, коли у тебе не вистачить усім сорочок?! Навіть таких... подертеньких.
Дорогою на Прип’ять у два ряди йшли автобуси. Готувалася евакуація. Ми вирвали у смерті кілька годин. Пробували їхати вперед, та де там – не проб’єшся. Звернули на манівці. Блукаючи полями, зупинилися біля кринички-журавля. Там був стіл, лавочка, і ми вирішили перекусити, власне, тим харчем, що тато мав із собою. Я їсти не могла. Схилилася на капот машини і милувалася краєвидом, змагаючи нудоту і кволість. Коли пізніше заміряли рівень радіації машини – дозиметр зашкалювало.
Далі все було сном, нереальністю. І криничний журавель, і тиша замість реву машин та автобусів, і зустріч у Житомирі, який ще й не знав про біду. Там ми зупинилися біля церкви. Була вербна неділя. Бабусі поверталися з храму з освяченими гілочками верби. Мені страшенно захотілося попросити гілочку. Бажання було таким непоборним, що я відкрила дверцята машини і спробувала вийти. Раптом до мене сама підійшла старенька жінка і дала мені свячену вербу.
Відтоді вербна неділя для мене – це Чорнобиль, а освячена верба щоразу нагадує, як тяжко розплачуємося за втрачену святість. Чорнобилем душ, майбутнім наших дітей розплачуємося.
...У батьківській хаті, нарешті, відчула спокій. Роздягла зморену тривогами і бездоріжжям донечку. На правій ніжці були дві однакові шкарпетки. Молилася сухою сльозою – а небо ридало зорями. Одна, друга, третя, четверта... Зупинись, навіжене! Чого ти варте без зірок!
Люлі, серденько, люлі...