(Пам'яті Олександра Антоновича Захаренка)
Дивився бог згори і реготав.
Несамовито танцювали хмари.
Спалахував весь світ і знов зникав
Під громові розкотисті удари
Чекав я марно. Змок і змерз до сліз.
Оговтався. І став мені байдужим
Твоїх очей і колір і розріз,
І вираз їх. Хоча й не так, щоб дуже…
Раптово вщухла злива. Розцвіло
Сузір'ями рядно із фіолету.
Твоє вікно в пітьмі заграло склом,
Відкрилося. Але ж, кохана, де ти?
-Василь? -Угу! -Чи в тебе розум є?
(Це хто такий? Йому чого не спиться?)
-Послухай слово батьківське моє:
Хоч не твого польоту Ольга(?) птиця,
Давай сватів на завтра, на обід.
Їх хлібом-сіллю запрошу до хати,
Бо за роками - я вже справжній дід...
А час, Васильку, треба поважати.
Додому мокрий брів і міркував:
- Під Корсунем серпневі темні ночі!
І треба так - не в той двір завітав!
А грім десь далі, до Дніпра регоче.
Так, не Василь я, - Віктор. Ну то й що?
Хіба ж невдала ця нічна мандрівка?
Дружину Ольгу, бач, собі знайшов.
Лелек знов, Боже, посилай в Сахнівку!