...Біль душі можна сприймати по-різному… Закопати якнайглибше, сховатися за маскою вдаваного благополуччя. Та чи можна заховатися від себе? Чи загоїться рана, засипана товстим шаром забуття?
А може, варто, як би це не було важко, дістати той біль на поверхню, вилити, виплакати, спокутувати, аби жити далі?
Мій біль – мій гріх – моя совість. Я дістаю мій біль з глибин душі, я ділюся ним з вами. Я гірко розкаююсь і молю про прощення…
Ви так хотіли в цьому світі жити,
Мої нещасні, вбиті мною діти.
Чим ліпша я за Понтія Пилата –
Жорстока ваша вбивця, ваша мати?
Беззахисні, безгрішні і безвинні,
Скалічені в утробі, в середині,
Чим ви переді мною провинились,
Що через мене в світ не народились?
Мої скалічені, рідненькі діти!
Мене ж колись також могли убити,
Та матінка велику душу мала,
Вона життя мені подарувала.
А я така невдячна, малодушна…
Мовляв, для вас пора була неслушна.
Все виправдань за вас собі шукала
І на прощення Господа чекала.
Знайшлось би місце вам у цьому світі,
Розтоптані, ще не розквітлі квіти.
Я Матір Божу день і ніч благаю,
Аби вона забрала вас до раю,
Щоб ваші душі там могли радіти…
Простіть мене, убиті мною діти.
28 лютого 2010 р
Ненародженим...
Вступ
Життя – дорогоцінний Божий дар,
Лиш Він дає – лиш Він забрати може.
Та люди нехтують тим даром, що Ти дав,
За те прости їх і помилуй, Боже.
Ти розпочав колись свій Хресний шлях,
Взяв всіх людей гріхи собі на плечі
І той найтяжчий гріх у всіх віках –
Убивство в лоні матері малечі.
Ісусе! Передвічний Син Отця!
Ти ненароджених на Хресній їх дорозі
Не залишай! Будь з ними до кінця!
Самі пройти той жах вони не взмозі.
Від них відрікся цілий білий світ,
Їх рідні матері й батьки вбивають.
Не жити їм щасливих довгих літ,
Про порятунок душі їх волають.
Пречиста Діво! В свій небесний рай
Прийми хоч Ти скалічених цих діток!
І заповідь святу «Не убивай!»
Нагадуй повсякчас усьому світу.
1.
Ну от і почалось моє життя…
Клітиночка, що ділиться, зростає.
Під серденьком матусі я – дитя,
Хоча вона про те іще й не знає.
Я – щастя, я – надія, я – мета,
Я – радість і сльоза твоя, матусю.
А смуток щоб тебе не огортав,
До тебе ніжно-ніжно пригорнуся.
Ти бережи, матусенько, себе,
Бо я тебе люблю, я вже людина!
Яскраве сонце й небо голубе
Благословляють нас у цю годину.
…Дізнавшись, не радієш – навпаки.
Невже посмієш ти таке зробити?
Я чую, мамо, всі твої думки –
Вони про те, аби мене убити.
2.
Вже моє серденько б’ється,
Не радіє й не сміється.
Я беззвучно гірко плачу,
Бо матусю не побачу.
Мила, добра, ніжна, рідна…
Ох, матусю моя бідна!
То невже ж моя провина
В тім, що я – твоя дитина?
Я візьму цей хрест, матусю,
Хоч розп’яття я боюся.
Я ж безпомічний, маленький,
Та того бажає ненька…
3.
Я росту, хоч непотрібний,
Ні для кого я не рідний.
Скоро серце моє вирвуть,
В небуття лечу, у прірву.
Я вже маю оченята…
Подивитися б на тата,
Може б, душу скам’янілу
Мої очі відігріли.
Та навколо мене темно,
І зростаю я даремно.
Всі чекають ту годину,
Коли я навіки згину.
Якщо ця тема не жахає вас, хвилює і болить, повну версію твору "Хресна дорога ненародженої дитини" можете знайти на моїй сторінці у рубриці "Інше".
Тут же буде продовжена публікація віршованих фрагментів теми.
Можливо, ці публікації допоможуть не тільки мені, а й вам... Можливо, для когось стануть своєчасною порадою, а для когось - і врятують життя...
--------
обов'язково читайте продовження "Покаяння"...
© дата надходження: 23.03.2010 13:51:37
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=179380