і нехай кожної ночі мої зошити вірші викидатимуть, як сміття,
і нехай всі твої слова - перевірка на мужність, на серцебиття,
так мені судилося - розливатись горілкою все життя,
через те, шо (ймовірно, від холоду) тремтять твої руки.
мені треба складати дні і шукати сполуки
тих речей, до яких, як тебе, нема вороття.
це - перевірка моїх судин невгамовним болем,
як несумісність з будь-яким алкоголем
дивних отих есемес з мого телефону.
я - як останній трамвай, я ходжу по колу,
більш того - зараз зовсім немає резону
якось витримувать цей неймовірний холод.
це - як перевірка на здатність мою без тебе дихати,
на вміння чесно і неупереджено римувати.
я майже ніщо без тебе і немає іншого виходу,
окрім як тебе (хоча б через скло) поцілувати.
це - як табу на здатність ходити, рухати,
бачити, знати, сміятися, вибачати.
все це в обмін на то, щоб більше тебе не слухати,
лиш одного разу втратити - щоб не було, чого витрачати.
це, звичайно ж, огидно - поряд тебе не мати,
проте ще огидніше - отак тебе далі й далі плутати
задля того, щоб кожним нервом твій сум відчувати.