коли метелик ночі
затріпотить вогником
у самотньому вікні,
коли холодне місто
втопить мене у пекучій росі
чужих сліз, чужого болю,
коли я йтиму
пустельними вулицями
залитих у бетон людських душ,
я згадаю тебе...
ти дивитимешся не мене
чорними очима розбитих ліхтарів,
говоритимеш до мене
звуками нічного міста,
і вулиці стануть не такими пустельними,
бо вже будуть
дві сутності блукати
у їх лабіринтах:
я ... і мій спогад про тебе.
і тоді цвіркуни
заглушать звуки автостради,
і ми будемо йти удвох,
такі рідні,
асфальт заросте травою,
а нічна роса
буде ніжити босі ноги...
і коли метелик сонця
доп'є останню росяну каплину,
я забуду тебе.