Розумію, що змучились крила торкатися неба,
Сліпнуть очі, вдивляючись в безвість безбарвних снігів,
Я тобі напишУ: «Будь щасливим, вертатись не треба,
Не зважай, що лілове чорнило моє зачерпнуте з снів».
Уночі маячня просинань хай тебе не тривожить,
То нанизані звуки на вітер з промерзлих зимами літ,
Порцелянове місячне світло в оману заводить,
Цвіркоче вода, то нею стікає пам’яті танучий лід.
Тиша міряє відстань хуртовиною п’яного січня,
Пух з кульбаб поміж нами... Від землі до небес,-
Світло квантами сипле бліки, як атоми мічені
Люстерково- бликучих примар із торішніх чудес.
Вони ж бо булИ,і на крильцях бабки-вертухи* жили,
Влітали спросоння у чорну зіниць глибину,
БурштИнові краплі солодких страждань по жилах,-
Вливаючи в тіло цикорій і у душу причасть таїну.
Та її пригубили один лише раз, і вже сягнути
Більш п’янкого сум’яття божевіллям напнУтих чуттів,
Із легкої руки стала ліками дивна рута-отрута,
Ладна дати воскреснути в митях минулих життів.
Розплітатиму коси хурделиць на шлЯху до тебе,
Заслонятиму вікна собою від злих сніговиць,
Залишайся таким, зачекай, повертатись не треба,-
Я вже там... Бо немає у снах ні гріхів, ні границь.
бабка-вертуха* - стрекоза