Глибока осінь, де твоя краса,
Коли ти в шатах пишних приходила,
Коли твоя корона золота
Своїм багатством очі всім сліпила…
І що тепер… Холодний мокрий лист
В болото втоптаний, лежить, згубивши барви
І плачеш ти за тим своїм «колись»
Та ллються твої сльози марно…
Всі переміни з вітру почались
Він налетів такий новий, незнаний.
Розказував казки, любив, боживсь…
А виявилось… сипав сіль на рани…
З собою кликав у далекий край,
Щоб з висоти на землю подивитись,
Щоби дізнатися де в неї край
І вранішнім промінням сонця вмитись…
І вперше лист здійнявся догори
І полетів, як птах, в глибоке небо…
Не треба спогадів, бо як воно болить…
І про той вітер думати не треба…