Як вперше я поїхала із дому,
Залишивши родину і село,
Ридала хата за широким полем,
В якій мені так затишно було.
Я в місті довго не могла збагнути,
Чому пташки співають там не так,
Не пахнуть квіти, як це мало бути,
Не пахнуть так, як у селі в садках.
Чому це хліб свіженький та рум’яний,
І запашний, і лагідний на смак
Не пахне так, як той, що з печі в мами,
Який раніш тримала я в руках.
Роки минали, я блукала світом,
Шукала долю в іншій стороні...
Душа ж тужила за тим стиглим літом,
За тим селом в імлистій далині.
Тепер село мене не відпускає,
Невидимим тримає ланцюгом.
З доріг далеких завше повертає,
До хати, що дрімає за селом.
Вона через роки додому кличе,
І сотні верст – не перешкода їй...
Лечу додому, журавлем курличу,
Бо чую клич її в душі своїй.