Маленька хатка у селі,
Щаслива в ній родина.
Росло дитя собі мале –
Спритнесенький хлопчина.
- Матусю, люба, подивись,
Вже бусли прилетіли,
Вони кружляли угорі
Й на хату нашу сіли.
Виходить ненька у садок,
До тата прихилилась:
- Дивись, радіє наш синок,
що бусли поселились.
Говорять люди, каже він,
Лелеки там сідають,
Де люди добрі лиш живуть,
Серця хороші мають.
Сьогодні бачитимуть всі,
Які у нас лелеки.
Як вимостять вони гніздо –
Побачать їх здалека.
Пройшло чимало вже часу,
З’явилися малята.
Погляньте, наші боцюни
Вже стали мама й тато.
Носили їсти малюкам,
Завжди оберігали,
В холодний дощ своїм теплом
Маляток зігрівали.
А ті росли, немов з води,
Дорослі майже стали,
Та лиш чомусь іще вони
З гнізда не вилітали.
І ось одного ранку всі
Угору піднялися,
Кружляли над своїм гніздом
Й на луки подалися.
Проходив час, птахи росли,
Дорослі зовсім стали,
Загомоніли угорі
І відлітать зібрались.
Засумувало хлопченя:
- Птахи нас залишають...
- Це ж не надовго – до весни
Вони нас покидають.
Пройде зима, зійдуть сніги,
Трава зазеленіє,
І прилетять наші птахи –
Мале дитя радіє.
На той рік в нашому селі
Діток стане багато –
Лелеки діток рознесуть! –
Сміються мама й тато.
Тепер у них своє гніздо –
Це ж рідна їх хатина,
Рідне село, рідна земля –
Це ж їхня Батьківщина.