- Варто, варто розповісти.
Ця думка не полишала Івана ще з того часу, коли він через певну кількість років знову побував у Суботові. У самому серці, у самій глушині.
Цього разу щось таки трапилося під гарячу руку, і він узяв аркуш і почав записувати. Полилося. Були там і спогади, і мрії, і думки. І для всього знайшлося у тих думках місце і прихисток. А оскільки свою юність аж ніяк не можна було оминути – було трохи щемно.
- Отож, - почав Іван, - я навчався на першому курсі і вже готувався до закінчення другого семестру. А там екзамени й практика. Практика обіцяла бути цікавою. Складалася вона з двох частин: роботи в архіві та з археологічної польової . Одне турбувало, що практика забирала багато часу, і на вакації лишалось зовсім мало днів.
Тому я і сприйняв радісно звістку від свого друга про можливість попрацювати на розкопках у колишній гетьманській столиці – Чигирині. З огляду на те, що навчання проходило за 700 з гаком кілометрів від домівки. Як-не-як, а Чигирин - райцентр одного з районів моєї рідної області.
Вирішили і постановили: їдемо копати Богданову гору. Туди вже кілька років поспіль підряджалися студенти-земляки. І ніхто ще не пожалкував. Отже, всі шляхи ведуть … на берег Тясмину. Бо ж веде туди і навчальний план, і проста людська цікавість. А тим більше – й ініціатором створення нашої «науково-дослідницької бригади» був виходець із славного містечка козаків. Він і написав лист-заявку з проханням про прилучення до робіт, які проводив Інститут археології АНУРСР.
І нас прийняли. А чого ж ? Хлопці молоді, завзяті - такі у любій справі стануть у нагоді. Тож Інститут і не знехтував. Та й ми були раді кожній новій пригоді у нашому (тоді ще студентському) житті.
У Чигирин я потрапив майже одночасно з двома своїми товаришами. І вже там ми дізналися, що нам – далі, у Суботів.
Я і сам був зовсім не міським жителем. Але справжня заповідна українська провінція зустріла мене безліччю несподіванок. Здалося, що це був забутий людьми клаптик землі. Але то лишень здалося.
Декілька разів ходив «ПАЗик» - чудо техніки. Недобудована школа, магазин, пошта, колгосп, ФАП. От у тому фельдшерсько-акушерському пункті нас і поселили. Так ми і жили - п’ятеро юнаків: спали у ФАПі, їли у колгоспній їдальні, вмивалися по черзі під рукомийником, купалися в річці.
«Романтика».
А ще пили узвар – грушевий сік, купували його у місцевій кооперації. Підсобили їм трохи з тим напоєм.
Керівник розкопок сприйняв нас радо. Трохи побурчав, що сам зачинщик, збурювач та ініціатор нашого колективу – мій друг Олександр не прибув на вахту, а заблукав у безмежних просторах можливостей та альтернативних варіантах нашої літньої практики.
Ну от ми вже й на місці розкопок. Якраз за Іллінською церквою. Там на осонні - ще два таких кам’яних хрести. Трохи далі припнуті кози. Церква закрита. На замок. Не працює. Але кого тим здивуєш: у мене самого вдома церква закрита… на два замки.
Тоді я вперше і дізнався, що саме на цьому місці був маєток Богдана Хмельницького, і нам випала місія… Місія копати по копаному. Бо, як пояснив нам київський археолог, фундаменти сторожової вежі (підвал) вже були досліджені експедицією на початку сімдесятих років.
- Але пізніше за часів Щербицького їх загорнули.
Він навіть карту у руках тримав - що мало бути під землею.
І почалася наша робота. Ні, ми не працювали з совками й мітлами. Адже ми лише відкопували. У наших руках були лопати й носилки. Скільки землі ми перерили… Багато. Адже була домовленість: розкопаємо раніше - гайда по домах.
Але не все так просто. На першому робочому тижні я обгорів на сонці, що вже до кінця не вилазив із сорочки на довгий рукав. У мене навіть фотографія така залишилася (ось зараз, зараз її відшукаю): я у спортивних штанях і у сорочці в клітку забрався на «пам’ятничок-гарматку».
Дивина та й годі! Відкопали, обкопали. Здається, Суботів це не вразило.
Бачив він ще не таке.
Роз’їхалися. Забулося. Та ні! Залишилися хороші враження. І якесь відчуття причетності. Ну коли б я ще побував біля Трьох криниць, Церкви та Маєтку?
…
Пройшло 18 років (майже 19), і знову потрапив до села. Автівка під’їзджала з того боку, де ми ходили «на пляж». Я безпомилково упізнав те місце. Суботів майже не змінився. Майже.
Школа була добудована. Був асфальт. У яру - якийсь стилізований під «етно» ресторан. Освячували новий іконостас Іллінської церкви.
Ще до початку дійства я пішов подивитися, що ж там… на тому місці, де ми уславили себе, як археологи.
Трохи розгубився. Не упізнав: фундаменти сторожової вежі були взяті під намет-саркофаг. Вхід був закритий. Я придивився: щось не так – залишки підвалу мали інший вигляд, каміння стало менше. Чи то вітер? Чи то дощ із снігом? Чи що інше?..
Але певно тепер вже збережуть.
А може й не варто було розповідати? Може це все наснилося, примарилося: і та практика, і ті юнаки, і фото у сорочці, і сонячні опіки, і той грушевий сік.
Потануть сніги , зазеленіє лист, трава. Повіє вітер. Підемо до Холодного яру. Вже він точно знає відповідь на всі питання.
Фото:Юрченко Олександр. Іллінська церква. Суботів