в мені вже давно зітерлись мапи старих окраїн,
нових країн потрощились в обіймах німі макети,
я відповзаю тихо, як той не спасенний Райан
(хіба що на цвинтар, якось, сльозами впадуть букети),
яка то дурня – вертатись, і коло за щільним колом
жадати на шию намиста та з петлі летіти навпіл,
як замість води, із ранку, ковтати гидотну колу,
і думати, що то за штука, під назвою «Даугавпілс»,
а той, хто нас вчив не гратись в богів і зламані крила,
сміється і крутить пальцем, отам, де ховаються кулі,
одне лиш, не віддавати на розтин душі і тіла,-
я пам’ятаю…майже…так кисло…аж зводить скули….