***

Я зрозуміла істину стару:
Кого ти любиш – знать тебе не хоче,
А хто  кохає лиш тебе одну,
То краще б і не потрапляв на очі.
Ми не цінуєм власного життя,
Розмінюємось часто на дрібниці,
І, нехтуючи весь уклад буття,
Протиставляєм журавля синиці.
Ми потопаєм в вихорі образ,
Втрачаємо уміння вибачати,
Ми інших звинувачуєм… Щораз
Говорим, коли треба промовчати.
Ми? Знову звинувачую когось.
То я така! І думка ця нестерпна.
Мінять себе, в собі змінити щось!
А може з полотна цей образ стерти?..