Зеленії верби на став похилились,
свої довгі коси в воду опустили.
Місяць ясночолий по небі гуляє,
світить ясним зорям і у верб питає:
- Ой, чому , вербички, ви так зажурились,
невже срібні роси носить потомились?
Одна із вербичок гілля піднімає
і сумно Місяцю відповідає:
- Ой,Місяцю-брате, не про те питаєш,
не про те питаєш, бо видно не знаєш,
що в цім світі дивнім з кохання буває.
Ось тут у ставочку діточки купались
з року в рік і скоро всі попідростали.
Особливо гарні двоє були в парі,
мали чорні брови й оченята карі.
Василь й Василина давно покохались,
ось тут під цим гіллям вони й зустрічались.
Може пам,ятаєш, як роняв ти роси,
то одна росинка впала їм на коси.
Тією росою обоє погрались
і вперше під віттям, тут й поцілувались.
Місяць чоло хмурить- хоче пригадати:
- Це та Василинка, котру кличе мати?
- Так, Місяцю-брате,згадав ти дівчину,
та тільки пробач мені, трохи я спочину.
Верба коси в воду знову опустила,
а з води Русалка враз випливла й сіла.
Сіла та Русалка на вузький місточок,
на зелені коси одягла віночок.
Поблід в небі Місяць-вінок із калини!
такий же віночок був у Василини.
Русалка ж віночком, сміючись, погралась,
потім - шубовсть в воду! В зіллі заховалась.
Місяць вербу будить:"Проснися, сестричко!"
А верба ховає в ставку своє личко.
Місяць рогом віття верби піднімає,-
А що ж було далі?Розкажи,- прохає.
Верба все ж підняла з води своє гілля
і мовчки вказала тим гіллям на зілля:
- Ось там, у тім зіллі русалки гуляли,
Василь й Василинка ось тут розмовляли.
Одна із Русалок від подруг відстала,
бо ж про те кохання нічого не знала.
Хотіла кохання людськеє побачить,
підслухать й дізнатись,що все ото значить.
Василь Василинку ж за стан обнімав
розчісував коси,вуста цілував.
Русалка від подиву вся затремтіла,
ловила слова ті солодкі і мліла.
Василька вона у ту ніч покохала,
на себе кохання з тих пір приміряла.
Підгледить Василька,як трави той косить -
дівчиною стане і воду підносить.
Василь же гадає - кохана дівчина,
тому і голубить, немов Василину.
Та тільки, як місяць на небі гуляє
й Василь Василину у вербах чекає,
тоді вже Русалка у зіллі сидить,
лютує на дівчину, але мовчить.
Та згодом набридло Василька ділити,
рішила вона Василину втопити.
Ото якось мати дівчині сказала,
щоб ряски качатам малим назбирала.
Побігла до річки красуня-дівчина.
Русалка ж у зіллі вже жде Василину.
Дівчина в корзину все ряску збирає
і пісню веселу про Галю співає.
Аж раптом, здалося, у зіллі хтось плаче.
І так тихо хлипа, дитятко неначе.
Ступила у воду,до зілля нагнулась,
а звідти до неї рука простягнулась.
Схопила Русалка дівчину й сміється:
- Я знаю,твій милий Василем зоветься,
Та більше ніколи його не побачиш,
для нього ти більше нічого не значиш!
Мене лиш єдину Василько кохає,
щодня він у травах на мене чекає!,-
сказала й дівчину на дно потягнула,
зв,язала у водоростях, там й припнула.
- Так, Місяцю-брате, втопила дівчину,
та тільки пробач мені,ясний, спочину.
Верба коси в воду знову опустила,
а звідти Русалка вихлюпнула й сіла.
Сіла вона знову на вузький місточок,
одягла на себе з калини віночок.
Місяць роси сипле й зверху усе бачить-
йде до верб Василько і потиху плаче.
Підійшов до ставу, ступив на місточок.
Зирк,- а там Русалка, а на ній віночок.
- Русалонько люба, послухай хвилину,
може ти хоч знаєш,щось про Василину?
На тобі віночок із цвіту калини,
такий же віночок був і в Василини.
Русалка хвостом у воді помахала,
тріпнулась і враз Василинкою стала.
До себе Василька вона підкликає
лоскоче,шепоче,що любить,кохає.
Все манить у воду.Голубить,лякає...
все глибше, все глибше його закликає.
- Йди,любий, за мною - Василька прохає.
Та раптом він чує, хтось в зіллі співає:
- Васильку, коханий не йди ти у воду!
Загубить Русалка життя твоє й вроду!
Мене тут у зіллі вона прив,язала
й що ходить у трави до тебе,сказала.
Ти чуєш,коханий, не йди ж далі в воду!
Загубить Русалка життя твоє й вроду.
-Впізнала й Русалка вже голос дівчини,
зірвала із себе віночок з калини,
Русалкою стала і знов - шубовсть в воду!
Василько ж отямивсь і ну, шукать броду.
Пливе він до зілля, кохану шукає,
а Місяць старається допомагає.
Нарешті знайшов він кохану дівчину.
На берег виносить- обняв, мов дитину.
Русалка ж хвостом по воді повиляла
ще трохи погралась і окунем стала.
Василь й Василина побралися згодом.
І нині живуть вони в злагоді з родом.
Старенькі вербички уже їхнім дітям
дають погойдатись своїм гнучким віттям.
А врясці качата вже спостерігають,
як дітки в ставочку з вербичками грають.
Всі дітки за гілля вербичок хапались,
стрибали у воду, на ньому гойдались.
Увечері ж верби статечно стояли
і Ясного Місяця чемно вітали.