Вицвіли покоси, визріла калина.
Розпустила коси молода дівчина.
- Ой, людоньки, люди, що ж ви наробили?
Ви ж мене живою у землю зарили.
Краще б ви не чули, краще б ви не знали
Для кого до ранку соловьї співали.
Як я тії ночі милого кохала,
Як під своїм серцем дитятко ховала.
Та ніхто дівчину словом не привітить,
Наче б то немає гіршої у світі.
Шепіт поза мною. То й дізнались татко,
Що ношу кохання грішного дитятко...
Як же вони били, за коси тягали.
Я ж його просила, я ж його благала:
"Як би ж то веліли, то пішлаб із дому.
Я б і не казала, чия я нікому."
Збіглись і сусіди - на оте дивились,
А за мене бідну та й не заступились.
А моє маленьке ніжками тупоче -
Наче б то на волю вибратись вже хоче.
Ой втекла у поле, впала у солому
"Більше вже ніколи не вернусь додому.
Краще піду світом. Хай, Господь поможе..."
Почала вставати - а встати не може!
Ой, що ж то за мука, тЯжкая година.
В стОзі й народилась до строкУ дитина.
Та було вже мертве, рученьки синенькі.
Воно і не чує, як цілує ненька.
У дівчИни коси стали мов золиця,
А сама зробилась наче та стариця.
ДИтя своє кута, в хустку загортає.
То поколихає, пісню заспіває.
Та до серця тулить, рученята гріє,
А сама мов свічка догорівша тліє.
- Ну-мо, мій маленький, підемо помалу.
Підвелась тихенько, та й поковиляла.
Вийшла до дороги, всюди озирає,
Та дитятко мертве ніжно пригортає.
Позбігались люди - колом обступили,
А вона їм каже: " Що ж, ви, наробили?
Оце мій синочок. Бачите, маленький...
Я б його любила, виріс би гарненький..."
Батько на коліна впав перед дочкою:
"Пробачай, дитино, що такеє скоїв!"
Та вона не чує, дивиться у небо...
"Не плач, мій маленький, мама йде до тебе."
Положила сина на траву пожовклу,
Притулилась поруч, та й навік замовкла.
Люди загуділи, кинулись до жінки,
А вона мов камінь, очі мов крижинки.
Там і поховали. Матір та дитину.
А на їх могилі виросла калина.
ПідійдЕш до неї, а вона шепоче:
"Не судили б, люди, кохання дівоче.
Не судіте інших - бо самі гріховні!
Нема гріха більше - а, ніж бруд духовний."
06,03,1997г.