І слів нема, і дух перевести не сила.
У горлі - кляп невиплаканих сліз.
А очі сиві та сухі.
Поблякли кольори, завмерли звуки.
Лиш муха надокучливо дзижчить та б'ється в шкло.
А там, де був учора ти - провалля і горять свічки
та ще оцей задушливо солодкий запах...
Чому так сталося? Чому?
Для чого цей портрет несуть,
де ти залишився навіки юним?
А цей оркестр?
Ти знаєш, Анатолю, я з дня отого не можу чути навіть полонези...
Я вперше бачив як мій батько плаче.
Він, сильний чоловік, не стримався, пішов у вишеньки, лице ховаючи в долонях.
А я стояв, заціпенів.
І перший сніг пішов,
коли труну впускали в яму.
Було між нами лиш чотири роки...
Тепер я старший тебе вже на тридцять літ.
Твоє каштанове волосся таке густе і кучеряве.
Моє до біса сиве
і вже давно не в'ється.
Ота твоя дурепа не народила твого сина,
хоч ми її благали залишити дитину.
Твій рід пішов разом з тобою...
Кому так нагло знадобились
в отому Позачассі
твоя краса і розум?
Твої піаністичні пальці вони там теж потрібні?
А очі сині та печальні,
які вже в дев'ятнадцять всіх бачили наскрізь,
там споглядають щось?
Я знаю це дурні питання.
Світам не перетнутись і ти мене не чуєш.
Але повір, твоє провалля не заросло ні чистотілом, ні бузком.
Сьогодні я прийшов до тебе на могилу
щоб виплакати те,
чого тоді не зміг...