борсаюся між хвиль
але сіль не їсть мені очі
та й одежа суха
воно таке незвичне
море гомону
бо не краплі створили його
а слова
всі мої друзі давно збудували собі
кораблі розуміння
у кожного є компас
який ніколи не бреше
а мені лячно
хоч вони і кричали мені крізь шторми
"хапай каната, дурню!"
та я був надто гордий для цього
і ось - тепер вони далеко попереду
а я один посеред стихії
але три дні тому
якийсь човен раптово з'явився у небі
і тепер пливе наді мною
величний, ясний
і чомусь навіть хмари
ніяковіють
розступаються перед ним
а хвилі починають сяяти на сонце
проте все ще боляче б'ють мене в обличчя
ах, як тепер мені хочеться виплисти!
ні, не рятуй
це було б надто просто
краще
навчи мене плавати.
