Зайшов у хату, плащ повісив,
Повітря рідне втяг грудьми.
Була й нема... – І сліз завіса,
і серце навпіл від нудьги.
А тиша та, аж душу ріже,
бо все ж на місці, як було.
Нема лиш сміху як раніше,
ніхто не вигляда в вікно.
Лиш очі лагідні з портрета
так пильно дивляться у слід.
Мов решкою лягла монета,
Й не вдержати вже згірклих сліз...