Внутрiшнiй голос

 
               
     Як хотілося вийти під цей дощ, підняти вгору обличчя, і нехай він змиє важкенний макіяж, за яким вона так ретельно намагалася приховати всі сьогоднішні емоції й роздуми, що приводили до бентежних сумнівів.
     Вона підійшла до вікна і, навіть дивлячись на дощ крізь шибку, відчувала свіжість і прохолоду його живих струменів. Вони так дрібненько і енергійно відбивали барабанний дріб на бляшаному підвіконні знадвору, розлітаючись при цьому феєрверком сотень манюсіньких крапельок, що, напевне, можна було спостерігати за цим безкінечно. Думкам стало раптом просторо і легко.
     “От, до кого треба було звернутися,” - посміхнулася вона, порівнюючи  удари дощових крапель зі швидкими вправними пальцями масажистки, що легенько дубасили  обличчя, особливо, нижче скронів,  де з зовнішніх куточків очей промінилися довгі тоненькі зморщечки, так звані “гусячі лапки”. Здається, цю маніпуляцію називають “дощуванням”. Вдало... Знову згадала свій сьогоднішній похід в косметичний салон з претензійною назвою “Клеопатра” і руки  нової “косметички” (Елі чомусь не було). Мимоволі невдоволено сіпнулися брови від цієї згадки, - руки були справді некрасиві: короткі, ніби обрубані, пальці з широкими плескатими нігтями.
     -  Ах, естети ми, естети, - іронічно обірвав її спогад внутрішній голос.
     Здавна, коли вона ловила себе на зверхності, образі в чиюсь адресу, або намаганні невиправдано вигородити деякі свої вчинки чи навіть наміри, то підключала до дискусії свій внутрішній голос – свого нещадного опонента, захисника справедливості і поборника лицемірства. Це був один з проявів юності у своєму стремлінні до ідеалу. Останнім часом внутрішній голос все частіше обзивався сам і, схоже, починав нахабніти.
     - Дівчина так старалася, що, практично, подарувала тобі нове обличчя, - непрохано вирішив продовжити той зсередини. – Та ти це одразу й помітила, глянувши в зеркало, проте ледве спромоглася видавити з себе сухе “дякую” і навіть не спитала її ім’я.
     - Мені однаково як її звати, я не збираюся міняти Елю на будь-кого, - неохоче почала відбиватися вона.
     - Еля обросла вже клієнтурою і робить все абияк, і не кажи, що ти не почала вже в цьому її підоздрювати. А ця ще старається, коректна, не нав’язує лишніх розмов, а головне, результат її зусиль...
     - Ще секунда – і договоришся до того, що мені давно пора косметичну операцію робити. Все, закрий пельку, – грубо перебила його.
     Внутрішній голос щось пробурчав невдоволено і затих. 
     І знову повернулося бажання вийти під дощ. Зачіски, правда, шкода – так красиво уляглося її пишне волосся. Хоча з цим проблем ніколи не було. Вона жахнулася: невже це єдина причина, що її стримує? Напевне, варто зосередитися на тому, для чого були затіяні всі ці сьогоднішні метаморфози, на які затрачено стільки зусиль і метушні. Вона йде на побачення, де (натяк був недвозначний) їй запропонують руку і серце.
     - Розслабся, скажуть прозаїчніше: виходь заміж, досить вже нам... – почав було внутрішній голос, але вона наступила йому на горло.
     - Ось тут вже не лізь. Сама розберуся.
     Всі в один голос запевняли її: прекрасний варіант, чудовий шанс. Заперечувати не було чим та й навіщо... Так, вона саме на нього чекала... їй пора вже визначитися зі своїм життям... у подруг діти вже в школу пішли...
     - Стоп: що ж це означає? Це всі дружини будуть своїм чоловікам: “котику”, “зайчику”, а я що – “ти мій накращий варіанте!”, “чудовий шансе!” – промовила вона раптом вголос. – Боже, невже це я сама сказала? Хай вже краще він! Де ти там, чудовисько?
     - Так недовго й придушити, - прокашлявся внутрішній голос. – Дай хоч ковток води.
     - Обійдешся...
     - Обійдуся, бо не терпиться швидко сказати, поки ще не придушила мене остаточно: ти боїшся, що стануть називати старою дівкою.
     - Ха! Розсмішив! Та кого це тепер лякає? Вже і поняття такого немає. Швидше заздрять, коли так говорять.
     - Це в очі заздрять, а позаочі жаліють або ще гірше – складають різні плітки та потай ревнують до своїх чоловіків. Істина стара як світ.
     - Світ старий, але в ньому все змінюється...
     - А ти довго не мудруй, тут одне запитання:  любиш?
     - А що таке любов? Покажи мені того, хто любить...
     - Ну-у, я не знаю. Пригадую, тобі якось подумалося, що сусідка любить.
     - Та це я в крайнощі впадала, щоб знайти для себе хоч якесь пояснення, чому вона його терпить, цього п’яничку, який посеред ночі ввалюється, і то йому танців хочеться, то вареників...
     - Може й справді любить, - якось дуже вже несміло промимрив внутрішній голос.
     - Що любить? Вареники серед ночі ліпити?
     Запала мовчанка. Дощ не вщухав. Бажання підставити йому своє обличчя не давало більше про себе знати.
     Нова сукня витримала прискіпливі погляди не без допомоги бездоганної фігури. Ніби все.
     Потрібно було виходити, але її раптом охопило неясне відчуття якоїсь невизначеності, недомовленості, яке буває після незавершеної справи, чи незакінченої важливої розмови. Це заставляло трохи нервувати, і вона ніяк не могла повернути собі гарний настрій. Та й чи був він сьогодні в неї? Хіба з такими хвилюваннями ідуть назустріч своїй долі? А з якими? Хто зна, тільки не з такими.
     Повільно замикала квартиру, повільно спускалася довгими східцями. Ні, все-таки вона хотіла щось сьогодні зробити, щось гарне, приємне, а головне – важливе...
     В під’їзді повільно відкривала парасолю. Вийшовши на дощ, зупинилася, прислухалася до дрібного “дощування”  по парасолі. Ніби якась магічна сила вливала в неї спокій і легкість.
     - Не роби цього! Не смій! – розпачливо кричав внутрішній голос. Вперше в житті він намагався навіть застосувати фізичну силу – втримати її руку.
     Але вона перемогла. Відвела руку з парасолею вбік і підставила обличчя під безтурботні веселі струмені.