"В ночь с 11 на 12 февраля 1852 г.,
за восемь дней до своей физической кончины,
гениальный русский-украинский писатель
Н.В.Гоголь сжёг почти завершённую рукопись
второй части романа" Мёртвые души" -
своего главного литературного наследия,
призванного содействовать нравственному
переустройству российского общества..."
( От автора)
-В моём обиходе нет cлова "здравствуйте";
К здравию, у меня особое отношение.
Хотите со мной познакомиться?...
Ах,не желаете,- принимаете за наваждение?!
Вам, видимо, что-то не нравится?!
Бросьте!..- не о чем сожалеть;
Я ухожу, но доверяюсь вашей памяти...
И спиной повернулась Смерть.
*
И спиной повернулась Смерть,
Только взглядом косым обожгла:
"Если хочешь со мной улететь,-
Заверши все земные дела",
И кивнула - на топку камина...
-Экий бред в предрассветную рань!
И привидится же чертовщина,..
Померещится всякая дрянь!
Ветер в ставни, студеный февральский,
Бил всю ночь,обессилев под утро.
Николай Чудотворец Диканьский
Над больным наклонился как будто;
И на старославянском наречии,с высоты,
Где нет смерти и страха,
Отзывалась на боль человечью Аллилуйя
Под музыку Баха:
Да бродяжное эхо, как песня чумаков
"Від чумацького шляху",
Повторяло настырнее смеха:-
"Важный маляр був – мыр його праху,..
Важный маляр був – мыр його праху..."
- "Важный маляр був"- Вот наказанье!
Важный маляр був…... Ні-і-і, - він ще є!..
Чур!.. Недоброе напоминание
Тенью двинулось по стене...
Замигали зажжённые свечи
Дружно, в такте со скрипом полов,
И улегся к больному на плечи
Мёртвый холод из темных углов.
В драматическом форте финала,
В голове неуёмная мысль
То смиренно к земле возвращалась,
То бросалась с молитвою ввысь...
Всё предвидено Промыслом Божьим,-
Всякий долей своей наделён:
Крест Голгофы - святым и острожным,..
Крест погоста - таким, как Симон...
Ночь кончалась библейским сюжетом:-
"Крест нести на Голгофу поможет Симон",..
И больной,
что-то силился вспомнить при этом...
Вспомнил вдруг, и позвал еле слышно:-
"Семё-ё-н,.. Симе-он!.."
Восемь суток как, вроде не спал
камердинер - чахнет барин...
-"Не пьёт, и не ест...да и вправду сказать,
Всё не ладится в мире,..но зачем же
Безвременно –крест?!"
Разве мог он понять,бедный мальчик–слуга,
Отчего жизнь для барина не дорога?!...
Ой ты, Русь моя!
Русь – не сытая…
То росой,
То слезами
Умытая;
То привидишься
Птицей
Двуглавою,
То разбойником –
Грозным Вараввою…
То взлетишь над
Землей
Чудо-тройкою!..
Позади,следом,
Грязь
Подкопытная...
Всё фантазии это,
И только!..-
От холопов
Царю челобитная.
Не приемлет
Чванливое
"Жречество”
Бури Вестника
И катастрофы...
Глас пророка
В своем
Отечестве -
Гром небесный,
Но,..после
Голгофы:
После ереси, и осуждения -на экзекуцию,
На унижение,.. До искупления грехопадения
Смертью и Таинством Преображения.
В самых ёмких словах не вмещаются чувства,
И не терпят они многосложные строфы…
И какая же пытка, на грани безумства, –
Речь свою переплавить на образ Голгофы…
На неявную видимость явленных сроков,
От которых и небо гудит как набат,
Чтоб пророчеств святых,
и врождённость пороков
Приумножить значением в тысячу крат!..
Впрочем, нам недосуг - не резон отвлекаться:
"Весть Благая" для многих досужая сказка...
Час торопит:- к больному пора возвращаться,..
Кризис кончился. Скоро развязка.
Суетилась не в меру врачебная свита:-
"Воду на голову,..
тело в корыто,..
к носу-пиявки...
Пиявки поставьте!"...
-Ах, оставьте меня! Ах, оставьте!..
Больно мне...больно!..В темени жжение...
Дайте мне лестницу!..
Лест-ни-цу дайте
для восхождения...
Изможденное тело уложили в кровать.
В рот залили вина от припадка...
Потрясенный слуга слёз не мог удержать,-
Он невольно услышал: - "Как сладко...
Ах, как сладко мне умирать!.."
Вся Земля и окрестность Земли –
ненадежная вотчина.
Цепь событий земных прервалась со словами: -
"Все кончено!” И в сознание втиснулся мрак,
Потревожив больного некстати,-
Это память его
возвратила назад -
в лоно матери;
Там, под толщей спрессованных лет,
от рожденья до смерти,
Ярко вспыхнул забытый сюжет
неземной круговерти:
В нём отеческий голос взывал
Сквозь пространство, и жуткие пропасти
Наполнялись блаженством любви и невесомости.
Ликовала душа, упиваясь азартом восторга...
.Отстранённое тело лежало уже не дыша;
И душа подчинилась святому велению долга,-
В карауле,
вблизи над покойным,
застыла душа.
Вот бывает: неведомо как живет человек,-
Для страстей и пристрастий людских,
неугодная птица,..
А когда, утомленный свободой,
закончит свой век,-
Люди разных сословий придут,
Чтоб ему поклониться…
Умер Гоголь.
Талызинский дом.
Перекрыли проезд по Никитской.
Вся Москва скорбный путь осеняла крестом
До могилы в земле монастырской.
И казалось - весь мир занемел...
В русском храме высокой словесности,
Слово стало подобным зерну, без плевел,
В житном хлебе насущном...для Вечности.
Жил...и помер, с надеждой любви на губах;
Клал себя на алтарь безысходного дела,
Зная - жизнь подытожится в прах...
Как же с этим,..душа его не очерствела?
Мир - не мерян.. Мы-в нём,а Он -в нас.
Две сажени земли на мандат атеиста...
В двух саженях земли целый мир удержать?!
О, как это лукавство неистово!
Ах, Создатель Всесущий,..
как Мир твой не прост!..
Мир - над бездной времён провисающий мост!
Но, оставим земное земному,
В исполнение Судного дня: то ли жертвой
Дождю проливному, то ли -
в жертву стихии Огня...
И на этой пронзительной ноте,
Нарушая кармический лад,-
Не вперёд мы посмотрим,..напротив -
На мгновенье вернёмся назад:
За черту горизонта событий,
Где фатальным не кажется Рок,..
Где славянской души возмутитель
Отзвонит свой "последний звонок".
Да простит мне Всевышний, -
Отслеживать еретический дух этих строк,
Всё равно,что руками удерживать
Мыслеобразов горний поток!
Ни-че-го!..
Ничего в изменённом сознании,
Хоть кричи на весь мир, хоть молчи -
Только нервная дрожь покаяния
на губах,
Только пламя свечи,..
Да под сердцем змея окаянная –
Родовой не прощённый грех,-
Видно,было не впрок и страдание
на кресте –
Одного за всех…
Слаще патоки голос вкрадчивый
Зазывает в «калашный ряд» : -
«…И богаты там, и удачливы,..
Там – и «рукописи не горят!..»
И торопится Сила вражия
всё уладить до петухов...
Дескать,против пойдёшь,-
так и...заживо!
Коли с нею – на веки веков...
-Одолел душу враг человеческий,-
Ты прости её,Господи!
Огради её святоотечески
от противной ей проповеди.
Глаз хоть выколи!..
Время за полночь;
Без молитвы - совсем невмочь...
Ты помилуй мя,Господи!..
Ты прости меня,Господи!..
Помоги мне,о Господи,пережить эту ночь.
А за окнами вьюга-Яга,..
И хотя до весны два шага,
Но дорогу домой в Малороссию,
От Москвы,поглотили снега.
Жизнь...Не жизнь – анимация воздуха,
Незатейливая пантомима,
С жадной страстью последнего вздоха
Ускользая, промчится мимо;
Но пока ещё зубы стиснуты,
И пульсируют кровью вены,- дело!..
Дело ещё «трэба здийсныты»...
Где-то дрыхнет слуга?! -Эй,Сэ-мэ-нэ!..
Вне согласия с чувствами мой лексикон:
Безысходность словами невыразима!..
Безусловно ли, что «перейти Рубикон» -
Равнозначно падению Рима?!
«Перейти Рубикон»...Роковая река,-
Тайных помыслов пуповина...
-Перейди,литератор,и не дрогнет рука
Бросить рукопись в топку камина!..
-«Что ж ты медлишь,язычник?
Брось жертву в огонь!..
Горстку пепла оставь,- положи на ладонь:
Видишь,сколь смехотворна ничтожная жизнь?!
Паству к Богу ведёшь?!.. Ха-ха-ха!..
Вокруг оглянись!
Ты почти угадал - всюду мёртвые души...
Даром силы не трать: поводырь им не нужен!
Жги!.. Довольно страдать тебе,..будет!
В жертве кто упрекнёт тебя, или осудит?!
Разве не было сказано в Древнем писании: -
Всё!.. Всё вернётся в Огонь,..
и восстанет из пламени.»
- Мысли въедливы,-хуже назойливых мух...
Как силён,.. как затейлив злой дух!..
Наша жизнь - краткий миг
В часовом механизме Вселенной;
В "Книге Судеб" листает страницы
Космический ветер...
Кроме Таинства Смерти
И Тайны Любви сокровенной,-
Что ещё
Человека разумного
держит на Свете?!
-декабрь 2014г.
Віталій СВИРИДОВ
ГОЛГОФА МИКОЛИ ГОГОЛЯ
ПОЕМА
Переклад з російської мови
Миколи ТЮТЮННИКА
У ніч з 11 на 12 лютого 1852 року, за вісім діб
до своєї фізичної смерті, геніальний російський
та український письменник М. В. Гоголь спалив
майже завершений рукопис другої частини роману
«Мертві душі» – свого найголовнішого твору, який
мав сприяти моральній перебудові російського
суспільства.
(Від автора)
«В моєму вжитку немає слова «здрастуйте»;
Бо й до здоров’я ставлюсь винятково.
Чи хочете зі мною привітатися?
Ах, не бажаєте? Гидуєте ізнову?
Вам, видно, щось таке не до душі?
Та годі вже! На дворі круговерть!
Зникаю я, на вашу пам’ять сподіваючись».
І спину показала Смерть...
І спину показала Смерть,
Ще й поглядом зеленим обпекла.
«Ти он уже і дихаєш ледь-ледь,
Заверши всі земні свої діла».
Й кивнула на палаючий комин…
Яка тільки страшенна маячня!
Та ще й перед самісіньким світанком!
Сказала б щось хороше наостанок!
***
Вітер в ставні, жорстокий по-панськи,
Бив усю ніч й знесилив під ранок,
Ніби сам Чудотворець Диканський
Нахилився над хворим підранком.
І на старослов’янськім наріччі,
З вишини, де ні смерті, ні страху,
Відгукнулась на біль чоловічу
Алілуя - під музику Баха.
Й голосиста луна, від прадавніх доріг,
Донесла від Чумацького шляху:
«Важним маляром був – мир його праху…»
Мир його праху-у-у…
Важним маляром був?
Він і був, він і є! Дурні останні!
І ось вже, чути, кричать
Півні ранні.
І раптом – спогад, негарний спогад.
Тінню чорною – по стіні.
Чомусь згадались зловтішні речі,
Ревіння чорних і злих гудків.
І ось вже хворому наліг на плечі
Мертвецький холод з глухих кутків.
В драматичному форте фіналу,
Знову думки тривожні неслись:
То смиренно на землю вертались,
А то кидались знову увись…
Передбачено все Словом Божим, –
А воно ж для всіх сущих – закон.
Хрест Голгофи – святим і острожним…
Хрест погосту – таким, як Симон…
Ніч кінчалась біблейським сюжетом:
«Хрест нести на Голгофу допоможе Симон»…
І хворий, ледь розрізняючи предмети,
Вже кличе тихенько:
– Семее-ен…Симе-еон!..
Восьмеро діб
Як не спить камердинер,
Не їсть же господар, не їсть і не п’є…
Не ладиться в світі гріховнім щось нині,
Та нащо ж життя занапастить своє?!
Не міг зрозуміти цей хлопець тільки –
Життя вже для пана не варте й копійки!
Гей ти, Русь моя,
Русь несита,
То росою свіжою,
То слізьми умита;
То привидишся
Птицею
Двоглавою,
То розбійником –
Страшним Вараввою,
То казковою чудо-трійкою,
Але все це так, фантазія –
І тільки!
Від холопів
Царю чолобитна.
Не сприймають
Святоші різні
Бурі Сходу
І катастрофи…
Глас пророка
В своїй Вітчизні –
Грім небесний,
Але… після Голгофи.
Опісля єресі і засудження – на екзекуцію,
На приниження…До спокути гріхопадіння
Смертю і Таємністю Преображення.
В будь-яких словесах не вміщаються почуття,
Й недоречні ось тут громіздкі різні строфи,
І яка ж то мука – на грані безумства
Річ свою переплавити на образ Голгофи!
На химерне уявлення якихось строків,
Від далеких часів й староруських князів,
Щоби пророцтва святих
і природність пороків
Примножити зразу в тищу разів!
Але не будемо відволікатись,
«Благовіст» для багатьох лише казка…
Часу обмаль, треба до хворого повертатись.
Адже скоро розв’язка.
Клопотала аж надто лікарів біла свита:
«Воду на голову…
тіло в корито…
На ніс – п’явки…
І воску відріжте…»
«Ах, облиште мене! Ах, облиште!
Боляче як же! Все тіло ушкоджене!
Дайте драбину мені!
Драбину дайте –
для сходження!»
Змучене тіло поклали на ліжко,
Вже невагоме – від голоду.
Служка заплакав, тихенько і ніжно,
Адже почув, що
«Вмирати так солодко!»
Вся Земля і навколо Землі –
ненадійна вітчина.
Ланцюжок враз порвався подій всіх земних
Зі словами: – Все скінчено!
І свідомість тоді вже
Так біль розколов –
Наче ведуть до полону.
Адже пам’ять його
повернула ізнов –
До материнського лону.
Там десь, насподі спресованих літ,
Від народження й до смерті,
Вже сполохнув застарілий сюжет
Дивної круговерті:
В ньому ж і батьківський голос лунав
Через всі відстані, й жахливі прірви
Наповнюючись блаженством кохання
І Віри.
Й раділа безсмертна його душа,
Що страждала страшенно довго.
Стояла над ліжком, де він лежав,
І вже підкорялась святому
велінню боргу.
Ось, буває, живе сам собі чоловік, –
Для страстей і пристрастей людських
Надто невгодна птиця…
А коли, втомлений волею,
Закінчить свій вік, –
Люди йдуть і ідуть,
Щоб йому поклониться…
Вмер наш Гоголь.
Тализинський дім.
Перекрили проїзд на Никитській.
Вся Москва скорбну путь осіняла хрестом
До могили його монастирської.
І здавалось – весь світ занімів…
В руськім храмі високім словесності
Слово стало неначе зерно, без полов,
В житнім хлібі насущнім… для Вічності.
Жив і вмер він з довічним добром на губах;
І душі не жалів ради звісного діла,
Адже знав, що життя перетвориться на прах…
Як же з цим ще й душа не зачерствіла?!
Світ не міряний. Ми в ньому – він в нас.
Так що кожному з нас метра два неначе.
В цих двох метрах цілий світ тримать?!
О, лукавство яке чортяче!
Ах, Господь Всюдисущий,
Який незбагненний Твій Світ,
Кожна рисочка – як прикраса.
Світ, що, як міст, провиса
над безоднею часу!
Проте, залишаємо земне земному,
На виконання Судному дню,
Чи то жертвою дощу проливному,
Чи то – в жертву стихії Вогню.
І на цій ось пронизливій ноті,
Весь кармічний порушивши лад,
Не вперед ми поглянемо, а напроти –
Лиш на мить повернемось назад,
В ті часи, що для серця мов ліки, Де фатальним не буде вже Рок,
Де душі православній навіки
Відлунає «останній дзвінок».
Хай простить мені Бог-Усевишній,
Бо вивчати єретичний дух цих рядків
Все одно , що утримувати руками
Його мислі впродовж всіх років!
***
І ні-чо-го ж!
Нічого ж не змінилось в свідомості, ах!
Хоч кричи на весь світ, хоч мовчи –
І лише покаяння, бач, росте
на губах,
І лише тихий вогник свічі…
Та під серцем змія окаянна –
Родовий непрощенний гріх, –
Видно, мало було i страждання
на хресті –
Одного за всіх…
Голос той луна через всі ліси,
Зазиває всіх в «калачний ряд»:
«…І багаті там, і щасливі всі,
Там й «рукописи не горять!..»
Й поспішає так Сила вража та
Уладнати все ще до півнів…
Супротив підеш –
будеш… заживо,
З нею ж будеш вовік віків!
Душу вже здолав ворог той страшний,
Ти прости, прости її, Господи!
Захисти її, до скінчення днів,
Від противної для неї проповіді.
А пітьма ж яка! Безкінечна ніч!
А душа горить – ніби жар, уся!!
Без молитви вже кого хоч там клич, –
Не докличешся, не докличешся!
«За віконцями ж – злая вихола,
До весни ж уже, кажуть, пів-ноги.
Та в дорогу додому не виїхать –
Від самої Москви замели сніги!
Ну й життя… Як катання на плотику.
Найпростішенька пантоміма.
І з жадобою останнього подиху,
Насміхаючись, промчиться мимо.
Але поки ще зуби стиснуті,
І вени пульсують кров’ю у мене,
Діло ще треба здійснити…
Де він той служка?! Семе-не-е!»
Пручається моїм почуттям лексикон:
Частенько слова потребують гриму.
Чи й справді, що «перейти Рубикон» –
Прирівнюється до падіння Риму?!
«Перейти Рубикон»… Рокова ця ріка –
Таємничих думок пуповина…
Перейди, літератор, і й не здригнеться рука
Кинути рукопис до топки комина!..
«Що ж ти тягнеш, язичник,
Кинь же жертву в вогонь!..
Жменьку приску залиш, і не витри долонь.
Бачиш, яке незбагненне життя.
Паству Богу ведеш?! Ха-ха-ха!
А чи знаєш своє майбуття?!
Ти ж поглянь: мертві душі тримають небо.
Тож і сили не трать: поводир їм не треба.
Все спали! І душі твоїй легше буде!
І ніхто вже за це не осудить.
Й тоді ж серце боліть перестане:
Все вернеться в Вогонь
і повстане!»
Що за мислі! Гірше набридливих мух.
Ну й міцний же відомий злий дух!..
***
Наше життя – коротесенька мить
В часовім механізмі Всесвіту;
В «Книзі Доль» гортає сторінки
Космічний вітер…
Окрім Таїни Смерті
І Таїни Любові сокровенної
Що іще
Людину розумну
тримає на світі?!
Перекладено у грудні 2019 року.