(подрузі посмертно)
У траві високій, край стежини
зацвіла волошка синьо-синьо.
Та волошка дивну вдачу мала,
у стежини все вона питала:
- Ти куди, стежинонько, тікаєш
і мене одну ось тут лишаєш?
Я пройтися хочу теж до краю.
не лишай одну мене, благаю.
Вже зібрались птахи у дорогу,
залишили їй одну тривогу.
До лелек звернулась як до долі:
- Не лишіть мене одну у полі!
Не летіть ви до чужого краю,
не зустріну більше вас - я знаю.
І волошка ніжно заспівала,
в небесах у мріях знов літала.
За життя трималася щосили.
Та траву уже в покіс косили.
Що косі до того, як співає,
про що мріє і чого жадає,
навіть в поля не спитала волі,
лиш сказала : " Так судилось долі."
Не спитала поля... не спитала...
на пів-слові пісню обірвала...